Подумалося тут, на ніч дивлячись.

Я за те, щоб віддавати дітей в школи з повним пансіоном.
Я за те, щоб підлітки їхали поступати в університет в інше місто.
Я за те, щоб родичі роз’їжджалися по всій країні (або навіть по країнах), а не кучкувалися в одному місці покоління за поколінням.

Бо у людини мозок працює від протилежного. Чим ти далі, тим більше сумуєш по будинку. Тим краще відносини між братами-сестрами. Тим менше мозгоедства, яке невблаганно виникає, коли кілька поколінь зі своїми дзвіницями напереваги перебувають у замкненому просторі квартири або будинку.

– А як же спадкоємність? Мудрість? Традиції? Домострой? – Запитає хто-небудь.
На що я відповім – ну їх в одне місце всі ці плюси, якщо їх переважують “одягни шапку!” і “де ти?”, сказані сто разів на дню дорослій дитині небудь шістнадцяти років. На сто перший раз дитина може і псіхануть, і вся мудрість відправиться в тартарари – і заміниться смертельною образою “пішов без шапки в ніч холодну” (с)

Я не кажу, що треба жити своїм розумом, не слухаючи порад старших.
Я всього лише про те, що поради можна давати і на відстані.

Зрештою, все з дитинства пам’ятають відмінну мудрість: “Менше народу – більше кисню”.
That’s it.