http://www.svpressa.ru/society/article/46429/

«Я працюю лікарем в Липецькій області. Виїхав з Дагестану чисто через відсутність можливості працювати, – написав один з відвідувачів «Кавказького вузла» – Щоб влаштуватися на роботу мені пропонували дати хабар від 200 000 до 15 000 000 рублів. Тут же мене з радістю взяли на роботу, та й квартиру дали. У Липецькій області працюють багато вихідців з Дагестану – і аварці, і даргинці, і лезгини, і табасаранци, і російські і т.д. Виїхали всі вони з тих же міркувань.

Це ж скільки там із населення гребе лікар, якщо хабар для влаштування на роботу – від 200 тис. до 15 млн.?

Причому адже що виходить – спочатку за хабарі надходять в медвузи, за хабарі здають сесії, потім за хабарі отримують диплом – рівень знань відповідний, тобто ніякої. Потім за хабар же людина влаштовується лікарем і починає відбивати всі раніше витрачений. Але ж якщо у нього рівень знань нульовий – то й лікування буде відповідним.
І, за логікою речей, такий лікар повинен отримати відповідну погану репутацію і відтік клієнтури. Але, мабуть, через те, що там населенню діватися нікуди, цього не відбувається.

Аракчеєв повинен бути вільний

Монолог далекій дочки.

27 січня 2011 – в моєму особистому житті теж світлий день.
Сьогодні день народження моєї коханої мами!
Всі ми родом з дитинства, всі ми обожнюємо своїх мам. Всі ми, будучи маленькими дітьми, так потребували їхньої любові й ласці. З роками ми всі помічаємо, що наші милі мами з кожним днем стають все більш зворушливими, більш беззахисними, менш усмішливими, більш задумливими. Настав час нашого дорослішання. Прийшов час дарувати нашим мамам відповідь тепло наших сердець, турботу, увагу.
Моя мама зараз саме в такому віці, коли їй так не вистачає мого спілкування. А я так далеко фізично і так, катастрофічно мало, спілкуюся з нею. В основному, це спілкування по скайпу, телефону. Намагаюся прилітати до Уфи, не рідше 1 разу на три місяці. Матуся моя не одна, вони вдвох з татом і донька моя з зятем до неї постійно заїжджають, але серце моє неспокійно від розуміння того, що я позбавлена ​​сама і позбавила свою маму радості нашого постійного спілкування, в силу обставин, що склалися. Дай бог, щоб моє рішення виїхати з Уфи, було вірним, і щоб я ніколи не пошкодувала про нього. Чи не занадто дорогу ціну я плачу за свою кар’єру?
Будь здорова матуся моя, певчік мій солодкоголосий! Молюсь за тебе, про твоє здоров’я, про довгих і щасливих днях твого життя. Нескінченно ЛЮБЛЮ тебе. Я хоч і далеко фізично, але душа моя постійно з тобою, думки мої про тебе, рідна. Тільки твоя любов сама щира і сама безкорислива. Я це знаю. Ми разом. Не сумуй.

Хто знає, де закінчується сором і починається вина?

Питання не має ні сенсу, ні відповіді. У класичному Дзигана-гекі “Казки туманного місяця після дощу” (по-бусурманська Угецу-моногатарі) режисер Кендзі Мідзогуті ще в 1953 році натякнув глядачеві, що провини не буває, є тільки сором. Європейці цього не зрозуміли і завалили “Казки …” різною смакотою типу Срібного Лева і зізнань Андрія Тарковського у вічній любові до довгих горизонтальним планам, яка перевертає світ духів в бенкет духу. У самій Японії посміялися і вирішили, що фільм – не більш ніж песимістичний коментар Мідзогуті з приводу масової міграції сільського населення в міста після Катастрофи 1945 року. “Не туди йдемо і страждаємо хворобою” боязнь дружини “- так написав якийсь критик з Осаки. Мав право.
*****

У радянських російських власна гордість, виразниками якої стали не тільки Микита Міхалков, але і Павло Лунгін. Після “Острова” і “Царя” можна було очікувати продовження православного банкету, але не сталося.

Отже, “Диригент”. Головний герой фільму дійсно диригент – з диктаторськими нахилами керівник оркестру; роль, зроблена сильно і мінімалістично Владас Багдонас, чию чоловічу Бергманівського фактуру цінує не тільки Някрошюс.

Ви пам’ятаєте картину Ганса Гольбейна-молодшого “Мертвий Христос у Гробі”? Саме в позі мертвого Христа (тут довгий-довгий план) прокидається в своїй небідної квартирі страшний диригент зі смішним ім’ям В’ячеслав Петров. Бридко тріщить факс, приносить злий звістку (антіевангеліе, якщо так можна сказати по-грецьки). І Багдонас починає страждати – очима, жестами, ходою, одним своїм мовчанням. Ай да Багдонас, ай да сучий син!

В’ячеслав Петров розуміє, що треба терміново їхати в Єрусалим. Втім, столицю Ізраїлю (вибачте, араби, я наполягаю саме на столиці) довелося б відвідувати і без антіевангелія – у оркестру диригента там гастролі (ораторія митрополита Іларіона (Алфєєва) “Страсті за Матвієм”).

А оркестр цілком феллініевскій, набір людських типів нелюдського (або занадто людяний). Відданий слуга диригента Лагранж (Сергій Барковський) – отакий цивілізований опричник, ніби перенесений з “Царя” у XXI століття. Істеричний тенор-параноїк (Сергій Колтаков) – велике і хворе дитя, яке образилося на весь світ в цілому і на шефа зокрема. Солістка Алла (Інга Оболдіна), на кожному кроці так твердить про свою віру, що починаєш підозрювати її в участі в чорних месах. Чоловік Алли (Карен Бадалов) – бабій з поглядом хитрого жука за секунду до оргазму. А ще у Аллін чоловіка є Ніс.

І цей Ніс чоловік неодмінно зустріне в літаку чарівну (хоча це спірне питання) молоду даму (Дарина Мороз) з двома синами-янголятками (а який взагалі підлогу в ангелів, я не пам’ятаю). Дама їде в Єрусалим на прощу-лайт і навіть буде жити в монастирі, тому що так стильно (і дешево). Як таку не трахнути?

І в бізнес-класі летить Диригент. Він летить ховати сина, померлого в 26 років (хоча в 27 було б рок-н-рольних).

Син був художник-соціопат, курив травичку і що віддає перевагу сквот буржуазним домівках. Батько називав сина неробою: Диригент вважав творчість важкою роботою і заперечення не брав. Після остаточного і негативного вирішення питання про фінансування син поліз у петлю, хоча були й баби, і трохи шекелів …

І далі нас чекає повернення блудного батька – ситуація не прямо біблійна, а, скоріше, описана в пушкінському “Станційному доглядачеві”, тільки вивернута навиворіт.

Це ситуація сорому, який наш християнський розум наполегливо намагається переплавити в провину, і тоді теорія гріха стане по-арістотелівської красива. Однак наш Диригент не відчуває провини.

У подарунок від мертвого сина герой Багдонас отримує репродукцію все того ж “Мертвого Христа в Гробу”, тільки у Христа на картині обличчя диригента. Лунгін не дає прямої розшифровки цієї, здавалося б, зрозумілої алегорії і все заплутує, бо з’являється шахід.

І знову ми бачимо мізансцену, композиційно паралельну картині Ганса Гольбейна: на столі обмивають тіло – чи то живе, чи то мертве. Як з’ясовується, ні те, ні інше – це батько-араб готує свого сина стати мучеником за віру.

Тут непогано згадати про Аллу і її носатого чоловіка. Алла – всього лише жінка, вона хоче стабільності і нікому не бажає віддавати давно збайдужілих до неї чоловіка. Що ж, це зрозуміло, логіка собаки на сіні – ні собі, ні людям. Алла забороняє героїні Дарини Мороз приходити на виступ оркестру (куди ця героїня, звичайно, була запрошена Носом з очима жука), і та відправляється на ринок – саме тоді, коли там з’являється шахід.

Вибух, до слова, технічно зображений абсолютно похабно, як у радянських фільмах, незрозуміло, навіщо взагалі було вклеювати ці комбіновані зйомки, без яких було у всіх сенсах краще.

І оркестр повертається до Росії – проблеми не вирішені, драматургічна завдання не виконано. У літаку серед похмурих осіб і стиснутих губ дивно бачити усміхнене обличчя Алли – та задоволена, чоловіка зберегла, суперницю усунула. Ви думаєте, це араби у всьому винні? Ні, це Алла – православна відьма, яка вбила десятки людей тільки з ревнощів до людини, яка їй давно не належить.
*****

У “Угецу-моногатарі” ганчар Гендзіро потрапляє в аналогічну ситуацію. Його дружина вбита голодними солдатами, а нова кохана пані Вакас – привид, але це не скасовує факту двоєженство: живі вони чи мертві – нам соромно перед тими, кого ми любили.

У лунгінском “диригент” соромно стає тільки головному герою, який (“Пристрасті за Матвієм”!) Кидає ремесло митаря, але куди піде, поки невідомо. Себе він не любить, а це єдина умова полюбити всіх інших. Хоча б небагатьох. Хоча б сина, який з запізненням, але встиг вже буквально з того світу відправити записку: “Тату, я люблю тебе. Я більше так не буду”.

Мк.1

Мк.2

Мк.3

Мк.4

Сімейство південноафриканських бронеавтомобілів періоду Другої світової війни. Розроблено на базі канадського тритонної автомобіля Ford V-8, який американська фірма Marmon-Herrington допрацювала до повнопривідного варіанту. В результаті бронеавтомобілі також стали називатися Marmon-Herrington. До серпня 1944 року виготовлено більше 5700 одиниць в наступних модифікаціях.

Mk I – перший серійний варіант. Корпус і вежа клепані. Шасі Ford з колісною формулою 4×2. Озброєння: 2 кулемети Vickers калібру 7,7 мм (один у вежі, інший в корпусі). Бронювання 6 – 12 мм. Екіпаж 3 людини. Виготовлено 135 одиниць.
Mk II ЗАХОДІВ – бронеавтомобіль, що призначався для дій у складі механізованих або бронетанкових з’єднань. Корпус і вежа зварені, в іншому – аналогічні Mk I. Бойова маса 6 т. Шасі Ford / Marmon-Herrington з колісною формулою 4×4. Виготовлено 549 одиниць.
Mk II ME – бронеавтомобіль, що призначався для патрулювання, ведення розвідки та інших самостійних бойових дій на Середньому Сході. Озброєння: кулемет Вгеп калібру 7,7 мм у вежі, а також зенітний кулемет Вгеп або Vickers. У корпусі могло встановлюватися протитанкову рушницю Boys калібру 13,97 мм. У частини машин вежа і дах корпусу були демонтовані, а на їх місці за щитовим прикриттям встановлювалося трофейну озброєння – 20-мм автоматичні італійські гармати Breda, 25-мм французькі Hotchkiss, 37-мм німецькі протитанкові та ін Виготовлено 338 одиниць.
Mk III MEF – корпус зварний, з раціональними кутами нахилу броньових аркушів. База шасі Ford, укорочена на 420 мм, – 2985 мм. Бойова маса 6 т. Озброєння (тільки в башті): протитанкову рушницю Boys, кулемет Vickers, зенітний кулемет Вгеп. Екіпаж 4 людини. Виготовлено 1780 одиниць.
Mk III ME – ідентичний модифікації ЗАХОДІВ за винятком озброєння. У вежі встановлювалися протитанкову рушницю Boys і кулемет Вгеп. Виготовлено 798 одиниць.
Mk IV – нові зварні корпус і башта. Шасі з несучим корпусом. Виготовлено 936 одиниць, з них 310 з гарматним озброєнням.
Mk IVF – використані агрегати канадського автомобіля Ford F60L. Двигун потужністю 95 к.с. Спарений кулемет Browning калібру 7,62 мм. В іншому ідентичний Mk IV. Виготовлено 1180 одиниць.

Починаючи з 1940 року південноафриканські бронеавтомобілі виконували основні функції з розвідки та патрулювання в частинах 8-й англійської армії в Північній Африці. До кінця 1941 року в її складі перебували 4-й і 6-й полки, а також 3-й і 7-й розвідувальні батальйони бронеавтомобілів південноафриканської армії. Англійська Королівський гвардійський драгунський полк (Kings Dragoon Guards) також отримав на озброєння бронемашини «Мармон-Херрінгтон» різних модифікацій.
З кінця 1942 року, коли почалися масові поставки більш досконалої американської техніки, потреба в бронеавтомобілів південноафриканського виробництва істотно знизилася. Тому частина з них була переобладнана в машини технічної допомоги, а інші виведені із зони бойових дій для несення патрульної служби в різних регіонах Африки, Близького і Середнього Сходу.

Бронеавтомобілі модифікації Mk III ЗАХОДІВ поставлялися в Індію (255 шт.), Малайзію (175 шт.), Голландську Вест-Індію (49 шт.), Зону «Вільної Франції» у Конго (10 шт.), А також в Британську Західну Африку (60 шт.) та Мозамбік (6 шт.). Броньовики Mk III ME отримали сили «Вільної Франції» у Північній Африці (48 шт.) І Південної Родезії (24 шт.). Частина машин індійської армії (3-й кавалерійський полк) і голландські броньовики були захоплені японцями і використовувалися проти колишніх господарів.
Бронеавтомобілі Mk IV і Mk IVF в боях майже не брали участь. Частина з них після війни поступила на озброєння армії Греції і Арабського Легіону.

ТТХ Мк.4

“Замок зламаний, і я не можу відкрити ці двері.”
Я спробував кожні двері, і вона або веде в тупикову кімнату, або не веде нікуди – я не можу відкрити ці двері. Я знайшов вішалку і “небезпечний” відбілювач, але куди їх застосувати – не знаю. Хіба що випити чи повіситися …

Ну й добре б, куди-небудь та вийшов би, з гугл-допомогою.
Якби я ще раз не загорнув у туалет, де знайшов відбілювач.
І де Хізер запитливо подивилася на єдину закриту кабінку.

І де я спробував її відкрити. І замок, звичайно ж, був зламаний, і я не можу відкрити ці двері.
Тоді Хізер тричі постукала. А їй двічі постукали у відповідь. А у мене нігті і на одіножди сивий волос більше.

Дружно зібравшись на гівні покинути павільйончик, я вже розгорнув камеру на вихід, як двері за спиною зі скрипом відчинилися. І, мабуть, це ми з Вітею Рогожиним перестукувалися …

Мені от не страшно просуватися вглиб темного облізлого коридору з чекою в руці, бо у мене є вірний приймач, істерично шиплячий на всяку гидоту; у мене є індустріальна музика при мочилово; у мене є кнопка reset, врешті-решт, лол. Але тут я просто-напросто програв!

Найбільшим моїм розчаруванням за останній час було перетворення народного співака Ігоря Растеряевой в сільського клоуна “Гаріка”. Вражаючий приклад того, як змінюється людина, коли Дух Божий від нього відходить!
Читачі Живий Книги пам’ятають як раділи ми, афонські ченці, появі в інтернеті співака «комбайнерів, трактористів і вантажників кавунових фур», що побив всі рекорди відвідуваності в U-Tube … Як дзвонив я йому, застерігаючи не повість на миттєвий успіх і бути розтертим в жорнах шоу-бізнесу … Як просили ченці російський народ пробачити його колишні хуліганські пісні і преміювали запрошенням на афонські паломництво-перепідготовку …
Спочатку здалося, що послухав Ігор словами нашим! ..
Але, на жаль, поманив його запах біблійної сочевичної юшки і не зміг наш Ігор встояти. Проміняв своє первородство народного співака на пару банок ікри (думаю, червоної – чорна нині не для лохів) і джинси «Версаче» китайського виробництва. Підбиваємо своїми дружками, почав наш «народний співак» банальний концертний чес по дешевим нічним клубам: «перші 50 квитків по 300 р. в касі клубу. Далі – 500 р. »І т. (на жаль) п..
Подивившись один з викладених на його сайті концертів, навіть я, побачила за своє життя безліч метаморфоз, що відбувалися з людьми в ту або іншу сторону, здивувався тому, що з бідним Ігорем відбулося. Як з простого сорочки-хлопця, так органічно дивилися на тлі сільського тину або на кухні у приятеля під допотопним електролічильником і з пляшкою соняшникової олії на столі, перетворився він в що намагається влитися в гламурну (на його погляд) тусовку дурно одягненого і не знає куди дівати свої руки немову сільського лоха.
Представляв його, перейменувавши вже в Гаріка, шустрий єврейчик-конферансьє: “Гарік, давай!” І вже “Гарік” дав …
На повномасштабний концерт пісень, звичайно, не набралося – всі інші, крім прогриміли «Комбайнерів» і «Раківки», «Гарік” тягнув на сумовитий шарманочний мотив дебільною «Мозгодроткі» – «та-та, та-та, та-та, та -та-та-та-та »…, і знову, і знову … Та й полюбилися всім «Комбайнери» і «Раківка» у гарячковій клубній атмосфері звучали вже якось неприродно і фальшиво.
Дуже потішив своєю елегантною розпальцьовкою і вітанням залу «іміджмейкер» “Гаріка” – очманілий від навалилася слави «вантажник кавунових фур» Олексій Ляхов. «Вітаємо Москва, Тула, Саранськ, Волгоград – є ще регіони? Уважуха і респект, хлопці. Відпочивайте! ».
Ну а коли на сцені з’явився «легендарний» Леха Каючіна, на перевірку виявився полудауном напідпитку, і почав виконувати непристойні рухи тіла під Гарікіну гармошку, сил додивлятися цю вакханалію в сільському клубі у мене не залишилося. Перегляд на цьому закінчив.
І гірко-гірко стало за ще один занапащений російський талант …

Сьогодні суд по моїй скарзі на постанову про порушення відносно мене кримінальної справи не відбувся. Перенесли на завтра, 28 грудня, на 10-30 ранку.

Ознайомився з матеріалами перевірки на мою кримінальній справі. Точніше, самі матеріали мені для ознайомлення не надали, ніж серйозно порушили мої права. Є версія, що цих матеріалів просто немає в тому вигляді, в якому вони повинні бути для законного порушення справи. Можливо, голова суду Дедюхіна не дала дозвіл на ознайомлення, щоб не дати мені підготуватися. Думаю, я маю право висувати будь-які версії того, що відбувається.

Мені видали тільки копії заяв Морозової, її пояснення і пояснення її дочки Ольги Купрієнко. Такого нагромадження брехні і підтасовки фактів я ще не зустрічав ні в одному документі. До того ж нагромадження напівграмотного. Адже одна справа складати небилиці про спірні диванах при розділі майна і зовсім інша – намагатися зробити теж саме в сфері високих технологій.

Цікавий факт: справу порушили моментально. Між датою подання заяви та винесенням постанови про порушення справи фактично пройшло всього 3 робочих дні.

Отже, тепер я маю всі підстави сказати, що справа це, на мою думку, порушено абсолютно незаконно на підставі одних лише міркувань заявника і без повноцінної перевірки. Враховуючи, що сама стаття 137 мертва і по ній украй мізерна практика, перевірка фактів перед порушенням справи повинна була бути дуже ретельною. Така швидкість може бути обумовлена ​​тільки втручанням впливових людей. Я впевнений, що справа отримала хід відразу після того, як я опублікував фото федерального судді в обнімку з Морозової.

Однак і заявник і збудник явно погарячкували. І я маю намір це довести. І хоч справа порушена проти мене, смію заявити, що я доведу його до кінця. А для цього треба використовувати все, що може допомогти не тільки відбити наїзд на депутата-правозахисника-активіста, що переслідує виключно суспільні цілі, але й викрити обман і підтасування фактів заявником, що переслідують лише цілі особисті, підживлює дикої особистою неприязню і стресом від серйозних втрат в сумнівному бізнесі.

  Отже, мені потрібні свідки, які читали забійні коментарі в стилі “грохнути за рогу і про%? Ать” і відразу ж з цікавості відвідували особисті сторінки ймовірного автора – Ольги Купрієнко (Морозової) (м. Чита) в соціальних мережах “Одноклассники “,” Мій Світ “та” В контакті “. Потрібні свідки, які переглядали в цих мережах її фотографії, фотоальбоми та іншу інформацію в жовтні-листопаді цього року. Подробиці можна згадати, прочитавши пост “Автора!”

Тим, хто побажає відгукнутися: шліть звісточку на мою поштову скриньку plyukhindv@mail.ru або mogochadp@livejournal.com Або телефонуйте. Ваше місце проживання не має значення, ви можете не жити в Могоча. У листі просто повідомте, що відвідували особисті сторінки Морозової-Купрієнко, що бажаєте розповісти про те, що там бачили, і надати допомогу у викритті брехні. Ну і допомогти своєму депутату, звичайно: о) В листі вкажіть, як з вами зв’язатися. Конфіденційність гарантується. Родичів, друзів і підлеглих прошу не турбуватися: о)

PS Виключно в інтересах слідства ввів в ЖЖ тег Морозова, щоб зібрати все в одну купу.

Мене це звичайно дуже сильно обурило, але я скромно промовчав, і дуже правильно зробив. Потім я став розбиратися, читати, розмовляти з фахівцями та антикварами про те, яким чином в наш регіон потрапляли ікони. І прийшов до висновку, що Євген Вадимович був правий.
Наш край почали освоювати в XVII столітті, якраз в цей час відбувається церковний розкол. Переселенці несуть ікони з собою. Для знову споруджуваних церков везуть ікони на обозах. З часом Іркутськ стає релігійним центром. З’являються свої іконописці, але пишуть вони вже під впливом церковних реформ в новому жівоподобном стилі. Цікавий факт: дуже багато Іркутський єпископів було вихідцями з України. Тому в іконописі для храмів помітно дуже великий вплив цього регіону.
На заході і в центральній Росії відбуваються гоніння на старообрядців. Але так як Іркутськ центр релігійної Східному Сибіру, ​​то вони селяться в Красноярському краї і в Забайкаллі. Причому в Красноярському краю селилися каплиць з Уралу, а в Забайкаллі семейскіх з Гілки. Пишуть ікони для своїх каплиць і молитовні. З тих які мені довелося тримати в руках я зробив висновок, що писалися вони в традиціях російської півночі.
Євген Вадимович не зовсім звичайно прав. Не те що б у нас не було хороших ікон, просто у нас їх дуже мало. І від цього завдання тільки цікавіше, знайти і зберегти ці крихти.
От мені недавно поступилися ікону:

Писана на дошці, без паволоки. Левкас здибився і розколовся. Впридачу передали шматочки левкасу в кульку.
Може хто-небудь підкаже назву. Не окремих клейм, а всій ікони цілком. Спочатку я думав що це мінея, але я помилився. Буду вдячний.

http://www.kommersant.ru/doc/1974185

Зло конкретно, чітко, ясно.
Зло завжди з цифрами в руках.
Зло завжди з прізвищами в руках.
Зло матеріально зрозуміло, ясно і легко опановує масами.
Натовп не побіжить до лікарні перекладати хворих і мити підлоги.
Але миттєво зірветься бити людей і підпалювати будинки.
Зло народжується разом з дитиною, колотить, б’є, щипали.
І тільки поступово в душу входить його протилежність.
Ласкаво накопичується. Від почутого. Від побаченого. Від прочитаного.
Воно вимагає ніжною мами і часу.
Воно складається за словами, по вчинку, по сторіночці.
Воно йде від тих, хто через це пройшов і сам зрозумів, що погасити корисніше.
Чи не розлютитися, не кинути зле слово, після якого все одно просиш вибачення.
Неправота твоя не в слові, а в злості.
Ласкаво твоє накопичується все життя і всього лише досягає рівня, досягнутого іншими.
Тому так мало змін в моралі за століття.
Ласкаво повністю не передається. Йому не можна навчити. Злу можна. Зло передається. А накопичене добро вмирає з кожним.
І все починається знову.
Але одного разу посіяне зло довго залишається з людиною. Запам’ятовується всіма. Тим більше на екрані.
Не можна сьогодні говорити про секс, а завтра про любов одного й того ж людині. Навіть якщо всі стверджують, що це повинен знати кожен.
Не можна сьогодні говорити: “Не захищайте демократію. Сидіть вдома”, а завтра викривати корупцію.
Ну, хтось же щось згадає.
Характер людини не залежить від науки, тому що наука його не вдосконалює.
Людина в прямого зв’язку з добром і злом.
І хоч це все перетікає одне в одного, але ми всі відчуваємо в який момент, що з них бере гору.
І тоді з кожної родини йдуть кращі. Як би це не називалося: боротьба за свободу, за справедливість, за територію …
Це боротьба між тими, хто говорить: жити повинні всі, і тими, хто говорить: жити повинні не всі.
А далі за списком, з прізвищами, з цифрами в руках проти невиразного бурмотіння: “це недобре”, “це як же так”, “за що” …
Ласкаво накопичили старики.
Вони невиразні й неконкретні.
У них укладена не мудрість, а добро.
Даючи злу дорогу, ми все одно поповземо просити вибачення …
Коли справа торкнеться нас.

Позавчора на СТС стартував серіал «Вісімдесяті». На відміну від людей розумних, тонких і сумних, я телевізор таки дивлюся. Особливо, коли починаються такі привабливі проекти. Це ж вони самі – мої Золоті – Вісімдесяті! Так. Є теми, розкриття яких мене хвилює найбільше інших. Як то – Галантний Століття, тоталітарна епоха і Ніколашка наш Палкін. Тільки потім, як правило, починається сувора проза буття – отаких перук в 1720-х роках не носили, фіжми знову замінили на більш дешевий крінолін, царицю грає большеротий лохудра з курячо-худими плечима, а на задньому плані халтурно диміли труби МОГЕСа і переможно тріпається реклама американських сигарет.

І так – хоч кіл на голові теши, зроблять форму дівиць із допоміжних підрозділів SS – чорними, з «чоловічими» нашивками, та ще зверху кашкет вдягнуть. Традиційно також нагадаю, що Ніколашка Палкін не носив вусів до 39 років, тоді як творці кіно не можуть не нагородити царя вусами (з якими, на їхню думку, він, напевно, народився) і – пузом (яке теж, по видимому, дісталося йому при народженні). Дійшло до того, що одна моя добра знайома, згадуючи «Зірку привабливого щастя», переглянуту нею в дитинстві, не змогла згадати Миколая. Тому що він там був без вусів і пуза. Ось така сумна історія. А все кіношники, я вважаю!

Ну так от, панове і товариші, творці серіалу про 1980-х підійшли до справи з звичним для кіношника думкою: «Да ладно, хто це все помітить?!» І зафуговалі типовий костюмний кінопродукт – з заміною фижм на криноліни, фігурально висловлюючись. Ні, звичайно, багато що вгадали і прикмети часу звучать ностальгічною музикою. Але. Хлопці, навіщо ви вказали точну дату оповідання – 1986-й?! Були б просто розмито-абстрактні 1980-і, я б зрозуміла, чому у вас там фоном звучить пісня Sandra – ‘Everlasting Love’ c альбому 1987 року – ‘Ten on One’. Але це не страшно. Страшно, коли «Білі троянди» Шатунова, які, звичайно ж були приголомшливо популярні, але в 1988 році. Ось «Біла ніч» від Салтикова – це так. Або ось – в кухні гуртожитку я виявила імпортний холодильник.

Та такий предмет в общазі, навіть якщо його б з переляку (або з перепою) завезли б у настільки непрезентабельні заклад, тут же був би заникав місцевим «великим начальством». Або ось – фотки Сандри, Саманти Фокс і інших секс-символів пізньорадянського студентства, звичайно ж, ті самі, але роком пізніше. Навіщо, навіщо ви позначили рік, ще раз питаю?! Але найбільше мене вразила дача головного героя – в небагатій (вельми небагатій) родині дача, обставлена ​​по-міському зі всіма прибамбасами, та ще й з телевізором, який не відвозиться після закінчення літньо-городнього сезону.

Ще така сцена була – молоді, зрозумівши, що на дачі немає ніяких записів, крім Лещенко, запустили хоча б Лещенко і сиділи похмурі. Ну от не стали б ми слухати Лещенко, навіть якщо нічого іншого просто не було б. Просто це було не-мож-ли-во. І ще збентежив комсомольський значок на лацкані так званої хорошої дівчинки – не носили навіть вони. У школі носили всі, а в інституті – ніхто. Хоча, можливо, саме Ви були настільки хорошою, що носите його досі. Ну, зрозуміло, автори серіалу зробили дуже правильно – невже ось я би стала дивитися їх творіння, будь воно – все те ж саме, – але не про восьмидесятих?! А так – взяли типову серіальну молодіжну love story і перенесли час дії в модну-ностальгічну епоху.

Що забавно, герої фільму так підкреслюють своє перебування саме в 1980-х, що вельми старанно відтворюють назви, на кшталт сигарет ‘Marlboro’ або жуйки ‘Pedro’. Вони, як Шура Балаганов, «… досить толково, хоча й монотонно, розповів (і) вміст масової брошури” Заколот на Очакові “». Взагалі ж, у мене склалося враження, що автори вирішили зробити панораму епохи, створити ефект «приємного впізнавання» для людей мого покоління. Ідея чудова, але тоді треба було ретельніше промальовувати саме деталі. Тому що сюжет ніякої абсолютно. Гра акторів? Традиційно добре грають «старики» і безглуздо ворочають текст молоді. Виникає питання – хавать або не хавати. Мені, в принципі, подобається. Все-таки, деякі деталі виявилися вгадані, дещо пізнавано … Загалом, можна.

• Опа. Тільки що виявила, що вони перезняли 1-шу серію. Вона абсолютно інша, ніж та, яка гуляла по Мережі в якості анонса. Напевно, були причини.