Про автора Олександрі Непомнящим.
AH – ізраїльський громадський діяч і публіцист, один з лідерів помаранчевого руху в Ізраїлі, керівник Аналітичної групи МАОФ. Автор численних публікацій в ізраїльській російськомовній пресі. Народився в 1972 р. в Пермі. З 1990 живе в Хайфі. Закінчив Хайфський Технологічний Інститут (Техніон). Після закінчення служби в Армії Оборони Ізраїлю продовжує дослідницьку роботу в Техніон в області високочастотних випромінювань.

Олександр Непомнящий Live Journal

Справа на мільярд доларів або сама секретна операція “Моссад”

Майже через рік після смерті колишнього керівника ізраїльської зовнішньої розвідки прочинилися завіса над, ймовірно, найзухвалішою і незвичайної операцією “Моссад”, що стала причиною одразу декількох таємниць, що розбурхують свідомість суспільства до цих пір.
Пролог
Холодним і похмурим видався в Бостоні кінець серпня минулого року. Але ні дрібний дощ, ні пронизливий вітер не змогли зупинити людський потік, стікає до будівлі національної бібліотеки, щоб попрощатися з найстарішим американським політиком – 77-ти річним Едвардом Муром Кеннеді. Повільно текла нескінченна натовп мимо труни з тілом покійного сенатора. І серед тисяч скорботних осіб навіть найбільш проникливі журналісти навряд чи звернули увагу на дуже літню єврейську пару, неквапливо минулий повз труни.

Жінка в чорній капелюшку, з обличчям, закритим вуаллю, зупинилася на мить біля покійного, рука в чорній рукавичці з хусткою ковзнула під мереживну тканину вуалі. Йде поруч з нею імпозантний сивий чоловік у ярмулці закашлявся, прикриваючи обличчя від настирливих спалахів фотокамер, і, підхопивши свою даму під лікоть, продовжив рух повз труни до виходу.
Трохи більше ніж за місяць до того, цю ж пару можна було побачити і на інших похоронах, що проходили за тисячі кілометрів від Бостона, недалеко від невеликого ізраїльського містечка Рамат А-Шарон, де з урочистими військовими почестями прощалися з одним із легендарних творців ізраїльських спецслужб, генералом Меїр Амітом. Але і тут ніхто з присутніх репортерів не затримав свій погляд на літній релігійної парі, скромно стояла віддалік від сім’ї Аміт.
І навіть якби знайшовся випадково хтось, що задався питанням: хто ж ця пара, і що пов’язує її з патріархами ізраїльської розвідки та американської політики, навряд чи зміг би він знайти відповідь на поставлені питання. Але все ж, з кончиною генерала Аміта, багато з документів, до того вважалися більш ніж надсекретними, поступово стали доступні, принаймні, найбільш наполегливим дослідникам. Майже через рік після смерті колишнього керівника ізраїльської зовнішньої розвідки прочинилися завіса над, ймовірно, найзухвалішою і незвичайної операцією “Моссад”, що стала причиною одразу декількох таємниць, що розбурхують свідомість суспільства до цих пір.
Все починалося в 50-му році минулого століття. Прем’єр міністр Ізраїлю Давид Бен Гуріон не будував ілюзій з приводу економічної стійкості нещодавно створеної єврейської країни. Він чудово розумів, що ні скромна допомога, одержувана від американської адміністрації, ні продаж державних позик світовому єврейству, ні інші спроби збагатити державну скарбницю іноземною валютою не здатні справити реальні капіталовкладення в економіку, не збільшуючи при цьому розміри зовнішнього боргу.
Молодій державі для запобігання економічному колапсу потрібні були гроші, і гроші чималі, але ще більше йому було потрібно те, що не можливо було придбати без політичної підтримки навіть і за дуже великі гроші. Спроба сусідніх арабських країн взяти реванш у новонародженого єврейської держави за безславно програну війну була лише питанням часу. Перемир’я, що визначило межі 48-го року, могло закінчитися в будь-який момент. Ізраїлю потрібна була зброя, сучасну зброю і багато.
Багато хто вважав Давида Бен Гуріона безпринципною людиною, але й вони визнавали здатність цієї людини знаходити найнесподіваніші рішення для проблем, що стоять перед молодою державою. Очікувати допомоги від країн переможниць – господарів післявоєнного світового порядку – не доводилося. Ні Англія, справедливо вважала добився незалежності Ізраїль каталізатором краху Британської Імперії, ні Сталін, який розчарувався в можливості створення соціалістичного плацдарму СРСР на Близькому Сході, ні США, лише незадовго до того де-юре визнали Ізраїль, не готові були надати необхідну допомогу. Але залишалася ще одна країна, мов фенікс з попелу поновлююча свою знищену війною міць, – країна, більш інших винна в загибелі практично усього європейського єврейства, країна, яка, на думку Бен Гуріона, просто зобов’язана була на цей раз врятувати Ізраїль.
За ініціативою Бен Гуріона, на початку 1952-го року голова Всесвітньої Єврейської Організації Наум Гольдман зустрівся з канцлером Західної Німеччини Конрадом Аденауером. “Ізраїль очікує від Німеччини репарацій як компенсацію за знищення мільйонів євреїв”, – повідомив Гольдман. Він попередив Аденауера, що якщо Німеччина має намір торгуватися з приводу суми, то краще б не затівати переговорів, так як суперечки з цього питання тільки підсилять і без того гостре відчуття неприязні євреїв до Німеччини. Аденауер відразу ж відповів, що визнає вимоги Гольдмана справедливими і твердо має намір виплатити гроші. Після чого почалися довгі і важкі переговори.
У вересні того ж року угоду було нарешті досягнуто. Воно передбачало виплату Німеччиною Ізраїлю майже мільярда доларів. Це було дещо більше, ніж очікували лідери Ізраїлю, і, до речі, значно менше того, до чого був готовий Аденауер, який знав реальні оцінки єврейського майна, що осів на території Третього Рейху. Тим не менш, сума була величезною – практично рівною тій, що отримала сама Німеччина на відновлення згідно “Плану Маршалла”. Виплати повинні були відбуватися протягом декількох років і включати в себе як грошові перекази, так і товари. Самою ж важливою (і зрозуміло самої секретної частиною договору) стала згода Німеччини передати Ізраїлю величезну кількість військової техніки.
Артур Міллер
Роман президента з кіноактрисою і співачкою Нормою Джин Бейкер, всесвітньо відомої під сценічним псевдонімом Мерилін Монро, почався ще десять років тому. Потім був бурхливий розрив. Мерилін вийшла заміж за драматурга і прозаїка Артура Міллера. Здавалося, нарешті ця жінка знайшла своє щастя. Під впливом чоловіка єврея вона навіть пройшла обряд посвячення в іудаїзм – “гіюр”. Проте менш ніж через п’ять років спільного життя, на початку 61-го, Мерилін розлучилася з чоловіком. І її роман із Джоном Кеннеді спалахнув з новою силою.
І якщо спочатку Гувер був переконаний, що відносини з Нормою Бейкер – не більше, ніж прикра інтрижка, яка заважає репутації президента, дивлячись на людину перед собою, він з жахом розумів, що все куди глибше і гірше. Кеннеді дійсно розривався між любов’ю до “співачка” і вищим постом країни. І в такому вигляді він ніяк не годився на роль того, хто повинен був протистояти витонченої мощі радянського блоку у боротьбі за сфери впливу на планеті.
Розумів Гувер і те, що потрапив у безвихідну ситуацію: Кеннеді не міг далі продовжувати керувати країною, але президент занадто дорожив своїм життям і ні за що б не пішов на єдине гідне в такій ситуації рішення. У той же час, публікація матеріалів у пресі, яка безумовно призвела б до імпічменту та відставці, завдала б катастрофічний шкоди репутації держави.
І в цей самий момент, коли Гувер безуспішно намагався знайти хоч якесь рішення з цієї безвихідної ситуації, перед ним, “як чортик з табакерки”, виник цей чарівний і несамовитий ізраїльтянин, що запропонував до геніальності простий план.

Рішення Бен Гуріона прийняти репарації від Німеччини викликало шок всередині країни. Гроші від Німеччини? Від тих, хто спалив мільйони євреїв всього лише кілька років тому? Обурення швидко переросло в шалений опір, як справа, так і зліва. З обох боків лунали заклики “не продавати національну честь за сочевичну юшку” і “не прощати Німеччину”. Бурхливі протести супроводжувалися маніфестаціями і зіткненнями з поліцією. Здавалося, молода держава ось-ось опиниться залученим в громадянську війну.
Однак куди більше, ніж опору всередині країни, Бен Гуріон побоювався протидії договором на зовні політичній арені, усвідомлюючи неймовірну крихкість і залежність від безлічі політичних чинників самої секретної частини угоди.
Передача Ізраїлю зброї з Німеччини не могла проходити без згоди адміністрації США, і в будь-який момент цей життєво важливий для Ізраїлю канал міг бути перекритий. Конрад Аденауер щиро прагнув спокутувати провину Німеччини перед єврейським народом. Але йому йшов вже 76-й рік і ніхто не міг гарантувати, що його наступник продовжить саме цю політичну лінію. Нарешті, Аденауер, бажаючи відновити німецьку націю, докладав величезних зусиль для того, щоб по можливості захистити і реабілітувати в Західній Німеччині безліч німців, не причетних безпосередньо до нацистських злочинів. Ізраїль же не міг дозволити собі закривати очі на значну кількість німецьких офіцерів і вчених, які осіли в Єгипті та в інших сусідніх і далеко не дружніх Ізраїлю державах.
Іншими словами, Бен Гуріон розумів, що такі необхідні країні німецькі поставки зброї можуть припинитися в будь-який момент, і всі зусилля, витрачені на угоду, підуть прахом, якщо тільки в Ізраїлю не буде такого козиря, з яким не буде страшно навіть саме непередбачене і саме несприятливий розвиток подій.
Знаходження або створення такого козиря, очевидно, було завданням для ізраїльської зовнішньої розвідки. Але навіть в самому близькому оточенні Бен Гуріона знаходилося чимало тих, хто був проти отримання німецьких репарацій. І одним з найбільш запеклих противників саме і був фактичний глава всіх спецслужб країни – легендарний Іссер Харель. Права і ліва рука Бен Гуріона, другою за впливом після прем’єр-міністра людина в країні.
Для Бен Гуріона було очевидно, що доручення подібного завдання Харелю стало б явним провалом. Потрібен був хтось, хто зумів би в обхід всесильного Хареля, спираючись лише на самого себе, досягти успіху в практично нездійсненної місії.
Одним з безперечних достоїнств першого прем’єр-міністра Ізраїлю було його вміння розбиратися в людях, бачити їх потенціал, прихований і від інших, а іноді і від себе самих. Бен Гуріон почав шукати. І до кінця 50-х він знайшов такої людини.
Меїр Аміт

Меїр Аміт народився в Тверії в сім’ї вихідців з України в 1921-му році. У 19 років він почав військову кар’єру в рядах “Єврейської поліції”, створеної за ініціативою британської адміністрації. У 27 вступив у щойно створену Армію Оборони Ізраїлю, а до 35 років, завдяки неабияким інтелектуальним здібностям і фантастичною працездатності та наполегливості, досягла посади начальника оперативного відділу Генерального штабу.
Він міг би стати начальником Генерального штабу, змінивши Моше Даяна, проте в 1958 році, в період планової стажування в парашутних військах, парашут Аміта під час стрибка розкрився не повністю. Меїр залишився живий, але отримав серйозні травми. Здавалося, що тепер про військову кар’єру доведеться забути.
Там в госпіталі і знаходить Бен Гуріон психологічно і фізично зломленого Аміта. Кілька довгих ночей триває їх розмову. Бен Гуріон переконує офіцера в тому, що його справжня кар’єра ще попереду, розкриває перед ним всю складність політичного пасьянсу і неймовірність завдання, що стоїть перед ним. І Аміт приймає виклик. Надсекретність завдання вимагає і незвичайною конспірації. Вірні Бен Гуріон люди переводять Аміта на “відновлення” в госпіталь, розташований в одному з віддалених кібуців. Пізніше в офіційній біографії генерала з’явиться рядок про 18 місяцях, проведених на лікуванні.
Однак “лікується” Аміт аж ніяк не в кібуці. По суті, перед ним стоїть відома задача, казкова квесту – “піди туди, не знаю куди, знайди те, не знаю що”. Спочатку інтуїція офіцера приводить його в СРСР, де двоюрідний брат Мєїра Аміта – відомий радянський поет Борис Слуцький – вхожий у владні кола. Слуцький знайомить брата з партійними керівниками та військовою елітою – колишніми друзями Слуцького по фронту. Аміт намагається зав’язати контакти, намацати грунт для подальших зустрічей, однак натикається на глухе неприйняття. Ставлення до Ізраїлю серед радянських чиновників вищої ланки погіршується на очах.
Тоді ж в 59-му, на квартирі у брата, де часто відбуваються вечірки за участю нечисленних іноземців, які потрапляють до Москви, Аміт випадково знайомиться з молодим і неврівноваженим американцем, що прагнуть отримати радянське громадянство. Знайомство поверхневе і ні до чого не зобов’язує, проте завбачливий Аміт запам’ятовує колишнього морпеха, “зневіреного в капіталізмі” і зосередженого марксизмом. Засмучений невдачею, Аміт покидає Радянський Союз, ще не знаючи, що завдяки випадковому знайомству він вже закладає перший камінь у фундамент блискучої майбутньої операції.
Прикривати псевдо-лікування в кібуці більше неможливо. Аміт офіційно “одужує” й відправляється на цей раз в США. Офіційно для того, щоб отримати ступінь в Колумбійському Університеті, а на ділі, продовжуючи пошуки.
У США Аміт розгортає бурхливу діяльність, на цей раз, зав’язуючи контакти і знайомства не стільки з політичною елітою, скільки з численними і різноманітними представниками єврейської діаспори США – рабинами, бізнесменами, громадськими діячами і навіть мафіозі. Його завданням стає збір інформації та створення власної агентурної мережі.
Серед нових знайомих виявляється і емоційний дрібний підприємець (на думку деяких навіть пов’язаний з мафією, що, втім, зовсім не зупиняє Аміта) з Далласа. Джейкоб Рубі – сіоніст в душі, хоча ніколи й не замислювався про переїзд до Ізраїлю. Він довірливо розповідає Аміт, що ще дитиною брав участь у вуличних бійках з італійськими дітьми, які дражнили євреїв, пізніше громив фашистські мітинги американських німців, а ще 10 років тому, будучи вже рядовим ВВС, побив сержанта, який обізвав його єврейським ублюдком. Під впливом Аміта, він двічі приїжджає в Ізраїль. Причому обидва рази, проінструктований далекоглядним Амітом, ще толком не знають, що і як у нього вийде, він обставляє свої від’їзди неначе поїздки на Кубу.
Минає рік, Аміт продовжує пошуки. І ось нарешті до кінця 61-го він знаходить те, до чого прагнув. Ймовірно, ми точно ніколи не дізнаємося, звідки прийшла до нього потрібна інформація. Може статися, стікаючи тоненькими струмочками, вона склалася з безлічі розрізнених даних в його гросмейстерської голові природженого аналітика. Нарешті в руках у Аміта інформація, яку він так довго шукав.
Немає сумніву, що наступні дії Аміта були безпосередньо санкціоновані Бен Гуріоном. У листопаді 61-го року Меїр Аміт звернувся до директора Федерального Бюро Розслідувань Джон Едгар Гувер і попросив про конфіденційну зустрічі.
Пізніше, Гувер запише у своєму щоденнику, що з самого початку був зачарований ізраїльським офіцером, що вразила його своєю дивною щирою відданістю власній країні. Безсумнівно, саме ця якість і підкупило Гувера, самого присвятив все своє життя боротьбі за інтереси США, який зробив захист країни своєю єдиною пристрастю. Очевидно також і те, що Аміт і Гувер були дуже схожі у своїх поглядах на організацію і побудову спецслужб. Пізніше, коли Аміт займе пост начальника військової розвідки, а потім і начальника “Моссад”, він фактично впровадить ті самі методи, яким навчився у директора ФБР – комп’ютеризацію, системний аналіз, стратегічне планування та делегування повноважень.
Але це було потім. А в кінці листопада 61-го, Гувер, сидячи перед бадьоро викладає “свій план” ізраїльтянином, відчував неймовірну суміш емоцій. “Звідки він, мати його, дізнався?” перемежовувалися з “Чорт забирай, а адже здається, це дійсно вихід!”.

Директор ФБР Джон Гувер обійняв свою посаду в 1924-му році. Без малого 40 років він керував одою з найвпливовіших структур країни, переживши Велику депресію, реформи Рузвельта, Другу світову війну і початок протистояння США і СРСР. Гувер був нескінченно вірний своїй справі і своїй країні, але зовсім не чиновникам, котрий очолював адміністрацію Сполучених Штатів, не раз сменявшимся на його пам’яті. У новому президенті країни, вступив на посаду в січні 61-го, його дратувало буквально все, – прилизана краса, так подобався жінкам, мафіозні зв’язки, що тяглися ще від батька нинішнього президента, зовнішньополітична слабкість, лицемірно іменована гнучкістю і виражається в послідовному заграванні з комуністичним блоком.
Джон Кеннеді
Eще до того, як Джон Кеннеді став 35-м президентом США, Гувер збирав на нього досьє. Але лише до середини 61-го матеріалу стало достатньо для серйозної розмови з першою людиною країни.
Зустріч директора та президента відбулася, ймовірно, в кінці жовтня 61-го. Уже после того, как нерешительная политика Кеннеди привела к Берлинскому кризису и фактическому провалу американской политики в отношении бывшей столицы Германии. Западный Берлин был отсечен стеной, и Потсдамское соглашение, предусматривавшее свободное передвижение по городу, фактически похоронено.
Сидя в Овальном кабинете напротив президента, Гувер как обычно спокойным и тихим голосом зачитывал Джону Кеннеди параграфы досье. Здесь было все – и получение незаконного предвыборного финансирования от уголовных кланов, исторически подчинявшихся семейству Кеннеди, и контакты может и по незнанию людей из новой администрации президента с советскими агентами, и другие куда менее значимые грешки президента и его окружения. Последние страницы дела были посвящены роману Джона Кеннеди с его давней любовницей. Многие думали, что этот роман давно канул в лету, но снимки, предоставленные Гуверу и продемонстрированные президенту, говорили о совершенно другом.
Сидевший перед Гувером сломленный человек безучастно смотрел вниз и молчал. Неплохо разбиравшийся в человеческой психологии Гувер понимал, что безволие президента – результат сердечных мучений, которые с начала года терзали Кеннеди.
Артур Миллер
Роман президента с киноактрисой и певицей Нормой Джин Бейкер, всемирно известной под сценическим псевдонимом Мэрилин Монро, начался еще десять лет назад. Потом был бурный разрыв. Мэрилин вышла замуж за драматурга и прозаика Артура Миллера. Казалось, наконец-то эта женщина обрела свое счастье. Под влиянием мужа еврея она даже прошла обряд посвящения в иудаизм – “гиюр”. Однако менее чем через пять лет совместной жизни, в начале 61-го, Мэрилин развелась с мужем. И ее роман с Джоном Кеннеди вспыхнул с новой силой.
И если поначалу Гувер был убежден, что отношения с Нормой Бейкер – не более, чем досадная интрижка, мешающая репутации президента, глядя на человека перед собой, он с ужасом понимал, что все куда глубже и хуже. Кеннеди действительно разрывался между любовью к “певичке” и высшим постом страны. И в таком виде он никак не годился на роль того, кто должен был противостоять изощренной мощи советского блока в борьбе за сферы влияния на планете.
Понимал Гувер и то, что попал в безвыходную ситуацию: Кеннеди не мог дальше продолжать управлять страной, но президент слишком дорожил своей жизнью и ни за что бы не пошел на единственное достойное в такой ситуации решение. В то же время, публикация материалов в прессе, которая безусловно привела бы к импичменту и отставке, нанесла бы катастрофический урон репутации государства.
И в этот самый момент, когда Гувер безуспешно пытался найти хоть какое-нибудь решение из создавшейся безвыходной ситуации, перед ним, “как чертик из табакерки”, возник этот очаровательный и неистовый израильтянин, предложивший до гениальности простой план.

Ли Харви Освальд

Глядя черными, чуть раскосыми глазами прямо в неподвижное лицо Гувера, Меир Амит изложил подробности сверх секретного досье, собранного ФБР на президента Кеннеди. “Мы понимаем, – продолжал Амит, – что дальнейшее пребывание президента на посту неприемлемо с точки зрения международного престижа США, как неприемлемо и опубликование всех изложенных выше материалов…”
План Амита предусматривал решение проблемы таким образом, что прекращение президентской каденции наносило минимально возможный в данной ситуации ущерб престижу страны. При этом, что особенно понравилось Гуверу, убежденному борцу с коммунистами, оставляемые следы операции максимально ассоциировали ее с коммунистическим блоком.
Для этого Амит предлагал использовать при проведении операции недавно вернувшегося в США бывшего морского пехотинца и убежденного марксиста, с которым познакомился еще в Москве. Ли Харви Освальд горел желанием “отомстить империализму”, и сотрудникам Гувера оставалось лишь аккуратно довести клиента до цели.
Всю остальную работу, включая “подчистку хвостов”, Амит брал на себя, таким образом, решая проблему столь необходимой в данном вопросе дискретности.
Взамен, Амит требовал гарантий американской администрации в том, что касалось оказания давления на германское руководство в вопросе о продолжении поставок оружия Израилю при любых возможных геополитических сценариях.
Следующее встреча проходила уже в кабинете президента с участием самого Кеннеди. Президент молча выслушал детали плана. Он принял требования Гувера и дал необходимые обещания Амиту, поставил лишь одно условие. Условие, на которое так легко было согласиться и директору ФБР, и будущему главе “Моссад”, – условие, включавшее в сделку еще одного человека…
Пребывание Амита в США заканчивалось. Выполнив миссию, он возвращался в Израиль, где его ожидало новое назначение. Несмотря на отрицательное мнение куратора всех разведслужб Иссера Харэля, который опасался отсутствия у кандидата опыта работы в разведке, премьер-министр Давид Бен Гурион назначил Меира Амита начальником военной разведки. Уж он то знал, на что способен Меир Амит.
Мэрилин

5 августа 1962 года мир узнал о трагической смерти Мэрилин Монро. Врач, осмотревший покойную, сообщил, что смерть наступила от передозировки снотворного. Оставив прессу гадать, о каком именно снотворном идет речь, врач бесследно испарился, точнее, вернулся на личном самолете премьер-министра Израиля к себе домой в Нетанию. Вместе с ним в южный курорт на побережье Средиземного моря прибыл еще один человек, избежавший паспортного контроля и таможенного досмотра.

Иссер Харэль

Чуть меньше, чем через год, произошло то, чего так опасался Бен Гурион. Глава разведки Израиля Иссер Харель развернул в Египте операцию “Дамоклов меч” против немецких ученых, помогавших Египту в разработке ракетной программы, которую Харель считал чрезвычайно опасной для Израиля. Немецкие специалисты получали от агентов “Моссад” угрожающие письма, а затем и посылки, начиненные взрывчаткой. Таким способом Харель рассчитывал заставить их уехать из Египта. В конце марта 1963 года Бен-Гурион попросил Хареля свернуть операцию в Египте, чтобы не ставить под угрозу отношения с ФРГ. Однако Харель приказал активизировать теракты против немецких ученых. Результатом стало обострение отношений с Германией, которая прекратила поставки новейшего оружия Израилю. Бен-Гурионом потребовал от Хареля уйти, и тот подал в отставку.
Новым директором “Моссад” был назначен Меир Амит, стиль руководства которого принципиально отличался от его предшественника. Диверсии против египетской ракетной программы были продолжены, однако более тонко, и в конечном счете привели к провалу египетского проекта. В то же время, под давлением президента США Джона Кеннеди поставки вооружения Израилю из Германии возобновились.
Джейк Руби

22-го ноября 1963 года бывший морской пехотинец Ли Харви Освальд, известный своими марксистским убеждениями, проживший несколько лет в СССР и вернувшийся в конце 61-го года обратно в США, совершил три выстрела по машине президента Кеннеди, проезжавшей по улицам Далласа. Врачи констатировали смерть Джона Кеннеди от полученных ран. Весь мир пребывал в шоке, глядя на кадры убийства 35-го президента США.
В шоке находился и Джон Гувер. К двум холостым патронам, которые были выданы недоумку Освальду человеком ФБР, старательный морпех добавил еще два своих – настоящих. Только чудом первыми выстрелил он именно холостые патроны, позволив президенту и губернатору Техаса – личному другу Гувера – только лишь сыграть смертельно и тяжело раненных, соответственно. Следующими двумя выстрелами Освальд по-настоящему ранил прохожего и убил полицейского.
На коротком совещании, состоявшемся между Гувером и Амитом, прилетевшим, чтобы лично курировать операцию, Гувер решительно потребовал заменить предполагаемое пожизненное заключение использованному вслепую горе-мстителю – смертью. Помимо прочего, Гувер опасался, что полоумный Освальд на суде начнет распространяться о том, кто передал ему винтовку и патроны.
Амит принял требование коллеги, вариант устранения Освальда был им предусмотрен, хотя он и надеялся, что можно будет обойтись вообще без смертей. Два дня спустя, 24 ноября 1963 года, Освальд, выходивший из полицейского участка в сопровождении полицейских, был застрелен владельцем ночного клуба Джейкобом Руби, тем самым, кто стал фактически первым завербованным Амитом в США агентом.
Джейкоб знал все детали операции и добровольно вызвался совершить опасную ликвидацию. Довольно скоро состоялся суд, за это убийство приговоривший Руби к смертной казни. Правда, апелляционный суд это решение отменил и назначил повторное рассмотрение, но тут уже Руби умер сам. В тюремной камере, от тромба. Так, по крайней мере, было записано в тюремных документах. Правда, от тромба умер совсем другой, никому не известный заключенный. А Руби, сменив по дороге имя, благополучно репатриировался в Израиль где и прожил еще четыре года, пока не погиб в Шестидневную Войну в бою во время освобождения Иерусалима.
Анастасія

Много событий произошло к концу 63-го года. В июне вышел из правительства Израиля 77-ти летний Давид Бен Гурион. А в октябре подал в отставку, сетуя на более чем преклонный возраст, 87-ти летний несгибаемый железный канцлер Германии Конрад Аденауэр В ноябре “был убит” президент США Джон Кеннеди. Верный своему слову Джон Гувер проинструктировал нового президента Линдона Джонсона относительного гарантий Израилю поставок оружия из Германии. Но давления на ФРГ оказывать не пришлось. Эрхард – слабохарактерный приемник Аденауэра – даже не посмел заикнуться об изменении договоренностей Аденауэра и Бен Гуриона.
Джон Кеннеди прибыл с Меиром Амитом в Тель Авив, где их уже ждала Мэрилин. Принятие иудаизма бывшей кинозвездой оказалось куда глубже, чем предполагали и Гувер, и Амит. Мэрилин не только продолжила соблюдать еврейскую традицию, но и убедила Кеннеди пройти процедуру гиюра. В 1965 году Джон, взявший себе имя Зеев, стал мужем Мэрилин “по закону Моисея и Израиля”. Чуть больше десяти лет семья, старательно избегающая общества, прожила в одном из тихих городков в центре страны, а затем переехала в Кейсарию, где могла позволить себе сохранять инкогнито наряду с другими обеспеченными семьями этого аристократического поселка.
Мэрлин всегда хотела иметь детей и при каждом браке пыталась забеременеть, но у нее это не получалось. В 1957-ом, будучи женой Артура Миллера, она забеременела, но беременность оказалась внематочной. Уже смирившись с тем, что никогда не станет матерью, Мэрилин была поражена, когда в 1975-ом, на 49-ом году жизни, после тяжелейших родов она все же смогла родить девочку. Дочку назвали Анастасия – “возвращенная к жизни”.
Пожилой паре было достаточно сложно воспитывать ребенка самим. Практически с первых дней с ребенком нянчилась молодая женщина, приехавшая в начале семидесятых в Израиль из СССР. Так к английскому и ивриту Анастасии добавился русский, на котором девочка научилась говорить без малейшего акцента.
В начале девяностых, подросшей Анастасии захотелось вырваться из узкого круга немногочисленных знакомых родителей, включающего лишь самого генерала Амита, да еще несколько считанных человек. Во избежание ненужной огласки, отставной шеф израильской разведки лично разработал план “натурализации” девушки.
И снова помогли старые связи в России. Потомки уже покойного поэта Слуцкого помогли обеспечить новые документы. В 1997-ом году в Израиль из Санкт Петербурга приехала ослепительная красавица, Анастасия Владимировна Михалевская, мгновенно покорившая страну своим обаянием. “Изменив” на израильский манер фамилию, девушка вернулась к фамилии, под которой и выросла, став просто Анастасией Михаэли.
Эпилог
Дочь блистательного политика и не менее яркой киноактрисы, Анастасия Михаэли сумела воплотить в своей карьере как обаяние матери, так и амбиции отца. Снявшись в нескольких фильмах и побывав одной из самых популярных телеведущих страны, Анастасия вошла в политику, став в 2009-ом году депутатом израильского парламента. Эпилог этой истории, начавшейся в далеком 1950-ом году, еще не дописан…
От редакции: остается добавить, что эта статья появилась в “Живом Журнале” 1 апреля

***
Неплохо состряпано. Добавлю пикантность: приёмным отцом Анастасии стал министр ИД Израиля Авигдор Либерман, который скрывает этот факт для реализации своего плана-поставить её на подиум Главы правительства. Первый шаг уже сделан: Анастасия Михаэли стала депутатом в его партии “Наш дом-Израиль (в названии намёк на описанную выше историю возвращения её родителей на Историческую Родину). Недалёк тот день когда она поднимется на следующую ступеньку и , безусловно, будет самым высоким министром за всю историю наших правительств (её рост под два метра).
Заканчиваю эту информацию ссылкой на дату публикации материала. )