Раз вже тут пішла хвиля взаємного піару і похвал, і навіть зізнань, то я всім хочу розповісти про.
Ось живеш так, живеш, начебто ні в чому особливо не потребуєш, і раптом є якийсь великий така людина і каже: “Я буду твоїм другом”. Гаразд, думаєш, подивимося. Особливо коли тобі не 17 років і до дружби відносишся навіть обережніше, ніж до любові.
А в один прекрасний або, навпаки, жахливий день ти розумієш, що ця людина є завжди в той момент, коли він тобі потрібен. І адже ти не кличеш його, ось що головне – він сам приходить. На виставку він приходить до демонтажу – тобто тоді, коли треба тяжкості тягати. Поговорити він приходить тоді, коли ну дуже треба поговорити. А не навпаки, розумієте? І, ось ще – коли з ним говориш – стає добре, а не навпаки, вже не знаю, як йому.
І саме, найважливіше – раптом усвідомлюєш, що якогось чоловіка можеш допустити до своїх слабкостей. Ось нікого не можеш, а його – можеш. Не страшно, коли саме ця людина бачить мене – мене! Сильну, мудру і могутню – слабкою, дуже слабкою, що плаче, сумує, п'яної, нарешті. І ось всі думають, що я така от мудра і можу це життя приймати як вона є, ну хай так і думають – а Діма знає про мене, що я не завжди можу. Це ж дуже багато, правда. Це, часом, важливіше ніж схиляння, захоплення і навіть любов.
Діма, ти мій ангел, і нічого розумнішого я тут не скажу.
Адже це добре ж – бути комусь ангелом, але ж?
Будь мені ним