Їздила до мами, набачився дівчаток по дорозі.
Одна – анімешних блондинка в чорній шкірі, з розпущеним кучерявим волоссям до колін, гарненька – сил немає. Поруч якась подружка, яку, ясна річ, розглянути на її тлі не можна. Я влаштовуюся в електричці так, щоб цей мультик бачити, але тут включається звукова доріжка. Голосно, на весь вагон, вони починають прости господи розмовляти піздеть зрозуміло про що. Він такий каже а я йому така говорю. Жахливо, розумієте? жахливо, як чужа френдстрічку. А до відправлення ще хвилин 15, я відчуваю, що не винесу, і переходжу в інший вагон.
Для контрасту сідаю поруч з брюнеткою в ботфортах, на обличчя дитя, але фарбована зачіска-буда дорослих. З нею дівчина двадцяти двох років, яка – горе мені горе – заміжня, і в силу безсумнівного життєвого успіху з повним правом повчає цю бідолаху, як треба обробляти мужиків. Там було все – «кавунові грудей, ніс – обухом, розмальовані щоки і потужний потилицю» – в сенсі, весь набір: слухати і гнути свою лінію, друзів розігнати, «а то в тридцятник будеш нікому не потрібна …»

(Насправді натурально в тридцятник ніхто нікому не потрібен. Я правда не розумію, навіщо дорослій людині спати з іншим дорослим чоловіком, коли навколо колосяться юні істоти обох статей. Одна справа, якщо ви з ним одружені або по любові, а от просто висмикнути , трахнути і відпустити, так краще з молодою поросллю: їм досвід, а нам задоволення.)

Далі були скоріше пригоди духу – зосліпу.
Бачу, наприклад, здалеку дівчинку-підлітка, одягнену нормальним цивільним чином, але чомусь у чорних крилах. Зовсім, думаю, розперезалась молодь, скоро за хлібом у карнавальних костюмах ходити будуть. Підходжу ближче, а на дівчинку-то великий рюкзак з розпущеним лямками, відстає від спини. Зі школи дитя бреде, зігнувшись, ремені бовтаються, але по контуру в певному ракурсі – так, чисто в архангельських крилах.
А інша, дивлюся, все б нічого, але в червоній будівельній касці прогулюється. Від висновків вже утримуюсь, просто вдивляюся: не гастарбайтер ніякої і не пожежник, а зовсім модниця – в лакової блискучою бейсболці з маленьким козирком і в червоній ж лакової курточці.

У метро поруч дві стояли, цілком вже дорослі дівчата. І одна хвилин 15, поки до Щуки поїхали, ридала, а подруга її втішала. Прям ось в плече уткнулась і плаче, а друга по голові гладить і сюсюкає. Причина не смертельна: втомилася, всі дістали, цей козел, ну і так, загалом.
Я приходжу до Глорії, розповідаю:
– Уяви: ось такеннимі сльозами! в метро! при людях! подрузі! Це ж як ніяково. Та я б потім від сорому її вбила, себе убила, всіх вбила!
– Це – нормально, це по-людськи як раз. Скільки вона там проревіла, поки їхала – хвилин 20 максимум? Ось деякі, н е к о т о р и е, якщо що, не плачуть посеред дороги, а несуть все це додому, а потім ще при чоловікові не плачуть, і вночі не плачуть, щоб нікого не розбудити. А потім тиждень бігають по місту, сльози висушують, і гормональний фон у них – во! і нерви – во! А вона якраз нормальна …

Н-ну, не знаю.
Знову ж таки, повертаюся нарешті додому, а тут мене запитують:
– Ти мене любиш?
– Ага, – кажу.
– А як ти мене любиш?
– Оооочень.
– А ще як?
І тут я не те щоб вибухаю, на це сил немає, але так, пшик і пара іскор:
– Ну прям дівчинка і гінеколог, «дай три рублі – письку покажу». Я в жж пишу про любов, колонки пишу про любов, книжки, і ті про любов цілими днями пишу – і ось тепер можу я раз в житті дозволити собі спокійно мовчки, блін, мовчки! рибки з’їсти? На вулиці ще колом верстати – дівчатка тобто, любов’ю заклопотані, – і ти туди ж.
Але це я, звичайно, брешу, як звичайно. Просто в глибині душі переконана, що мені розділяти свої почуття з кимось неприпустимо. Тільки ще не вирішила, ганьба це чи злочин. Якщо треба – можу набрехати. Або написати про це (через пристойний час). Але що б так – в живої людини голою емоцією тикати? – Швидше помру.

Я тут прочитала сім томів Гаррі Поттера, винесла звідти рівно одну фразу: «у тебе емоційний діапазон, як у чайної ложки». Боюся, у мене в сенсі вираження почуттів – таки так.