Я вже 2 дня хочу виговоритися, але тільки зараз зрозуміла про що саме)
Прийшла до висновку, що головна запорука успіху в житті – вміння спілкуватися. Говорити й мовчати, залишатися і йти, не опускати очей або наооборот, лаятися, просити прощення. І все вчасно.
Почнемо з позиціонування. Наприклад, Кшесинська. Написала Всопомінанія – і це спогади про неї. Ні про Миколу, ні про Андрія, ні про Імператорському театрі, ні про епоху, це книга цілком про неї. Вразила фраза “я поважала його за безмежну відданість мені”. Яке? Між іншим той самий “він” – Великий князь Сергій Михайлович-загинув почасти тому, що займався її майном в Петербурзі і не зміг вчасно виїхати. Є приклад і простіше: відділ з 3 чоловік і начальника. Відчувши начальника, легко маніпулюючи його небажанням з’ясовувати щось і розбиратися, співробітник № 1 кожного разу відмовляється від доручень, провокує скандал і намагається перекласти завдання на плечі іншого у відділі. Співробітник № 2 вступати в конфлікт не боїться, від роботи відмовляється, співробітник № 3 мовчить і бере роботу собі. Як Ви думаєте, у відділі отримує зп більше всіх і йде додому о 18.00, хто має славу “конфліктною людиною”, а хто тягне весь віз роботи на себе? Як такі люди як співробітник № 1 вміють подібним чином влаштовуватися – для мене загадка.
Далі розмови. Розмови треба розмовляти. Мова – потужний інструмент у всіх сенсах цього слова. І від того, наскільки ти вмієш ним користуватися, в підсумку залежить результат. Відносини, посада і зарплата, місце в черзі, нарешті. Розмовляти я не вмію. Це теж мистецтво – перетворити пропозицію з декількох слів в півгодинну розмову, правильно почати і правильно закінчити. Лестити, тиснути на жалість, самолюбство або марнославство. Ні збрехавши ні слова, обвести навколо пальця. Я ж пряма як корабельна сосна. І нітрохи цим не пишаюся, до речі. А то є любителі кричати: я чесний, я що думаю, те й кажу, якщо не подобається, то піду геть, так і знайте. Ну а толку?
Мама часто згадує як років в 5 у мене почався період “я сама”. По ходу п’єси він тільки недавно закінчився. Навіщо сама, шлях по цілині в рай дуже довгий, є шанс не дійти, так ухайдохаешься по дорозі. Чому не попросити допомоги? Загадка, як я раніше цього не розуміла. Це ж не визнання того, що я “слабак і оселедець”, це жіноче, блин, слабкість. “Ніколи нічого не просіть, самі все дадуть”, ага.
Життя дійсно театр, гра. Тільки ролі не режисер роздає, а ми самі їх вибираємо. І текст свій самі пишемо. І репетицій немає, і вчитися доводиться на ходу – хтось з дитинства спостерігає талановиту гру батьків та інших родичів, а у в чиїхось сім’ях всі ролі німі “вона внесла чай”, от і доводиться поневірятися, поки не наберешся власного досвіду. Між іншим, мені мама завжди в приклад ставила дружин декабристів)) треба почитати їхні спогади))

Posted via LiveJournal app for iPhone.