Вже початок цього нового російського фільму «Параграф 78» явно злизати з «Армагеддону», де так само збирали команду для порятунку всього світу, причому, ця сюжетна лінія запозичена так безсоромно, що краще сказати, що просто вкрадена. Осоромлена, звичайно, але в Росії завжди було легше щось передрати з Голлівуду, ніж придумати самим.

А подальший розвиток сюжету майже дзеркально взято з іншого закордонного фільму «Обитель зла», в якому також в якомусь бункері небезпечний вірус вбиває всіх, а рятувальний загін намагається з’ясувати, що з ними трапилося. Вже навіть в цьому фільмі вітчизняні кінематографісти переробили співачку Славу в героїню Міли Йовович.

На відміну від голлівудських спецназівців російські вели себе, як натуральні придурки, постійно сварилися, хапалися за зброю, говорили «пішов ти» і ні куди при цьому не йшли. Ну, далі це хоч зараженням вірусом можна було пояснити, а взагалі-то вони ще до вірусу були готові перебити один одного, як посланці з божевільні. Втім, той, хто їх послав туди, теж був явно не в собі. Це треба ж додуматися відіслати загін у вірусну лабораторію без всяких засобів захисту, навіть доктор у цій групі був таким же йолопом без презерватива, тобто без жодного натяку на оберігання від вірусу, про який він-то знав.

Загалом, все, як дурні, заразилися, і вирішили красиво перебити один одного – режисер явно хотів компенсувати стріляниною вторинність сюжету, і тому стріляли довго, по-голлівудськи – багато пострілів, мало влучень, тому що всі сучасні герої давно розучилися стріляти і витрачають на вбивство один одного сотні патронів.

Якщо оцінювати фільм «Параграф 78» кількістю пострілів, то цим ми від Голлівуду ні єдиним піф-пафом не відстали, тільки вони придумують там – навіщо палити, а ми просто передирають їх сюжети, а постріли додаємо до смаку, як сіль – лише б три години на екрані небудь тріщало. Як співав колись Володимир Висоцький – «крім мордобою, ніяких чудес».

Дивно, що навіть хороші артисти не рятують недоумкуватість цього фільму, хоча крутий Гоша Куценко один б зміг витягнути якийсь інший фільм, але цей фільм йому було не врятувати. Гоша був приречений режисером – весь фільм круто ходити по екрану серед таких же крутих хлопців, які влаштували смертельну дуель один з одним, щоб якось скрасити дозвілля в цьому бункері. В принципі, екранізація дуелі Пушкіна і Дантеса навіть зі свідомо всім відомим кінцем була цікава глядачам всього двома пострілами, тут же крутість настільки заміняла солдатам мізки, що навіть все одно було, хто саме і кого повинен застрелити, і в якій послідовності. Якщо чомусь це і відрізнялося від американської стрільби, то тільки сентиментальною балакучістю героїв, які встигали перед смертю, з кулями в грудях, щедро вилити душу своєму вбивцю, який в свою чергу теж не ліз за словом в кобуру, тобто кишеню.

В кінці, як і в голлівудському фільмі, частина наших «параграфцев» теж вирішила врятуватися, вони зробили, мало не з аспірину, рятівну сироватку, взяли її, щоб російська співачка Слава повторила подвиг голлівудської Міли Йовович, тобто – узяла, та й врятувалася, щоб потім можна було зняти продовження цього фільму. В кінці фільму ця ж співачка Слава ніжно чесала вушко своєму майбутньому другому чоловікові, і треба визнати, що це чесання ми не з якогось іноземного фільму не побилися. Ну, натуральний російський чес, вона чеше його, а він пропонує їй заміж, ну, право, ні в якій Америці так вуха чесати не вміють.

Втім, якщо цей фільм показувати безмозкі бидла, то таким глядачам будемо це, безсумнівно, цікаво. Я ж просто опинився не в тому місці, не в той час, і не в того екрану.

Олексій ВИНОГРАДІВ, 2007 рік