Тільки що пройшов Stalker: Заклик Прип’яті.
Скажу спочатку по грі. Гра не найгірша. Звичайно, це не лощений Fallout і не казковий TES, але тим не менш, в душі вітчизняного гравця знайомі краєвиди виб’ють сентиментальну совкову сльозу. Ігровий процес мало чим відрізняється від минулих частин – бігаємо, стріляємо, шукаємо, бігаємо, вбиваємо, тікаємо. Однак, сюжет в принца не так вже й поганий, та й лінія Стрілка отримає логічне завершення. Кінцівок, як я зрозумів, теж кілька. Але це вже дрібниці. Гра сподобалася, тому що потрапила під настореніе.
А тепер про культурну явищі Сталкера. Отже, “Пікнік на узбіччі” і “Сталкер” Тарковського – два великих шедевра світової культури. Руки геть від них.
STALKER – національна ідея. Ідея про грі для своїх, для росіян. І як від будь нашої національної ідеї мене нудить і вивертає. Що є національна ідея в нашому царстві-державі. З’являється модний бзік, на який, як мухи на мед говно злітаються натовпу неадекватний, поцреотов, школота, тролів, а крім цього, бренд намагаються поиметь ті, у кого є підприємницька жилка. В результаті ми отримуємо тонни графоманські висер, купу всяких різних говноподелок, море шлаку і мотлоху. І ідея перетворюється на балаган. Бренд STALKER – яскравий приклад того, як розвивається національна ідея.