А убейтесь об стіну разом з вашим чудовим новим світом, молоді й успішні.
У метро дядько з паличкою. Віковий, але не жалюгідний.
Не встав жоден. Навіть особи вже не ховають в читалки і сон. Кам’яні. Нікому нічого не належні з народження до самої смерті. Хлопчики й дівчатка – породження нової епохи. Епохи логіки, розуму і самодостатності.
І на прохання піднятися, поступитися місцем … можуть поступитися. А можуть і не.
У цьому сенс і стиль. У тому, що кожен прищ бажає сам встановлювати правила. Може бути сьогодні великодушним, а завтра немає.
Я встала.
Дядько сів.
Ще три-чотири роки тому було б загальне полегшення від того, що ситуація вирішилася.
Був би ледве чутний подих.
Маленьке ненастирливо, але все ж незручність.
Зараз нічого такого.
Поступившись одноногим, я відчула що зграя (яка звичайно ж не зграя, але набір “яскравих індивідуальностей”) подумки переклала мене в нижчу касту. У касту “совків” і “нездібних постояти за себе”.
Доктор Хаус і Декстер хреново. Від душі бажаю вам дожити до старості і немочі в вашому новому світі. Або думаєте йога та здорове харчування дозволять вам ефектно скопитіться де-небудь на Канарах, верхи на серфі?
Бггг.