Originally posted by ilve87 at Школа виживання Я нарешті закінчив розшифровувати розмову з учителем з Туруханского району. Вийшло не інтерв’ю, і кострубатий, але все-таки, думаю вам цікаво буде почитати.

***
В гоління на лисо молоду людину, в чорному спортивному костюмі, темних окулярах і немодних кросівках далеко не кожен зможе розгледіти директора школи. Але це він. Моєму героєві 27 років, у нього дві вищі освіти, двоє дітей, і будинок на березі річки. А ще – 26 учнів, та 24 працівника школи, яку він очолює останні півроку: в один прекрасний день Володя Аксьонов взяв і проміняв Красноярськ на маленьку тайгову село.

Вид на Єнісей з головної вулиці села

Пагони першого

– Ти мене божевільним будеш рахувати, але в глушину я поїхав, тому що чекаю кінець світу, – починає свою розповідь Володимир, водячи пальцями по ледь відростила щетині волосся на його голові. – Ні, я не чекаю, що земля в якусь мить налетить на земну вісь. Просто, будучи істориком, помічаєш якусь циклічність, коли гинуть цивілізації, рушаться держави. І судячи з усього, нашої теж скоро прийде кінець, настане розруха.
Як це буде, розвалиться Росія на частини, або її захлесне хвиля китайської експансії – неважливо. Головне, в цей момент, на думку Володимир бути подалі від вогнищ потрясінь. Тобто в селі. А ще краще – в тайговій глушині.
– Вчителі та лікарі при будь-якій владі потрібні. Тому ще в університеті вирішив втекти. Ні, не лячно, а, навпаки, з гордо піднятою головою. Став шукати собі місце подалі, та поскладніше. Вибрав село в Центральному Саяне, в тофалари, напросився туди вчителем.
Село, де працював Володимир
Тофалари – район розміром майже з Московську область, порослий лісами. Тут всього три населені пункти: маленькі села в горах, куди добратися можна вертольотом або старим Ан-2, які здійснюють рейси двічі на тиждень. Влітку правда можна спробувати проїхати на Уралі, або ж верхи на конях, послуги яких пропонують табунники-каюри.
У селі, куди Аксьонов приїхав вчити дітей, виявилося 400 чоловік населення, школа, клуб, дитячий садок.

Місцеві жителі переходять річку
Природа навколо неймовірна, полювання, рибалка. Та й село більш-менш багате – три золоті копальні поруч. Як і в будь глибинці там моторошно п’ють, кожного вертольота чекають як манни небесної – льотчики горілку привозять.
Так і почалася у Володі вчительська кар’єра. Але на довго в тофалари він не затримався. Чому – пояснює просто: вступив на стежку війни з місцевими бандитами, і програв.
Коні в тофалари – головний транспорт
– Ти ж розумієш, як воно в глушині буває? – Питає Володя. – Там править клан. У школі суцільно всі родичі директриси, без освіти, без кваліфікації. Літературу викладає тітка, вона книжки в руки в житті не брала. Але вона сестра директора. Та й взагалі, там порушення на порушенні: діти недоїдають, а продукти забирають собі додому вчителя. Інвентар спортивний – вдома у завуча лежить. Я приїхав, став боротися з цим усім. Писав скарги в Районний відділ освіти, але там мене послали, мовляв, ми директора знаємо добре, а ти, сопля зелена, не заважай людині працювати. Словом все один одному кореша, все у всіх на мазі.
У своїх скаргах Володя Аксьонов дійшов до уповноваженого з прав людини в Іркутській області, але змінити хоч щось молодому вчителю так і не вдалося.
– Все дійшло до того, що мені почали погрожувати місцеві мужики. Скаржився в ментовку, та без толку: ці місцеві, а я приїжджий. Так мені і сказали: біжи звідси, хлопче, доки тебе не прибили. Ось і втік.

На північ
У Красноярську Володимир знову став шукати роботу, але раптово одружився, і прожив кілька років у місті. За цей час у нього встиг народитися син.
– Закінчив другу вищу, і була – не була, звалив на Північ. Поїхав в Туруханський район, у село Бахта. 300 чоловік, школа з 60 учнями. Будинок мені видали, підйомні. Дружину туди перевіз. Стали жити. У Бахтов школа стара, хороша. Але от вчителі – п’яниці все суцільно, та алкаші. Вони дітей вчити не хочуть, а тільки гроші отримувати. Є, правда, пара старих тіток, вони за ідею працюють, вірші дітям читають, книжки.

Бахта – досить велике село
У Бахтов Володя пропрацював майже рік. За цей час у нього народилася донька. І все б добре, але молодий учитель став подумувати про чергове втечу на велику землю. Але не через місцевою розрухи, а тому що почав боліти син.
– Ми жили в старому сиром будинку, цвіль да затхлість одна, а у сина астма. Йому було там погано. Хотів їх з дружиною в Красноярськ відправляти, а тут – раз, і запропонували переїхати в інше село. Там, мовляв, теж вчитель історії та суспільствознавства потрібен. Ми за день зібрали речі, я непотрібне барахло місцевим мисливцям продав, щоб за вертоліт заплатити, і відправилися. 10 тисяч за нас з дружиною і дітьми і 600 кг вантажу віддав, і через пару годин вже на новому місці. У снігу з баулами. Будинок порожній дали, холодний. Але абияк відігрілися, впоралися.

У селі, куди переїхав Володя, всього дві вулиці
Село виявилося куди менше Бахтов – 150 чоловік населення. Більша частина – кети, місцева народність. Само селище це кілька десятків дерев’яних будинків, пара магазинчиків, дитячий садок, школа, похилений клуб.

Так в Туруханском районі живуть деякі аборигени

Велика частина місцевих жителів живе в злиднях, далеко за порогом бідності.
– Бичі в місті деколи багатше, – цинічно зауважує Володя. – Буває зайдеш в будинок зайдеш, там лавка да грубка. Ну і стіл кривої. Діти ходять в лахмітті. Зате горілка є в кожному будинку. Бухають кожен божий день.

Рибак-кето на березі річки
Заможні кето, це рідкість. Вова зізнається – за весь час на півночі, він бачив всього одну сім’ю аборигенів, що живе в достатку.
– Це чоловік і дружина, вони спочатку сильно «колдирілі», потім якось в одну мить зав’язали, – оповідає вчитель. – Він її старше, років на п’ять-десять. Снігоходи, човни свої. Полюють, рибу ловлять. Народили повний будинок дітей, дівчаток, і пацан є, розумний хлопець. Мій кореш. Такий прудкий, такий беручкий. Справжній індіанець, в хорошому сенсі, звичайно. І ось цих кето всі поважають. А решта – алкаші і ледарі. Є взагалі злидні – лавка в будинку, і все. Як вони виживають незрозуміло. А п’ють все регулярно – щодня – в ​​дрова.

Один з місцевих жителів у своїй хаті
На питання, як з пияцтвом бореться адміністрація селища, Вова розводить руками: п’є і сама адміністрація. Правда, вдома.
Проблеми середньої освіти
Школа у селі, де живе Володя, на відміну від інших північних сіл, нова, тепла і світла. Однак все добре там лише на перший погляд.
– До того, як мене призначили директором, там «рулювала» молода вчителька, з місцевих, кето. Вона не вміла абсолютно керувати. Пила. Потворно пила. Приходила часто у вівторок, похмура, тому що понеділок відсипалася після пиятик. До того вона мене довела, що я звільнився. А слідом за мною взагалі всі пішли. Тому, що вона довела школу до такого ахуя …
Після того, як з неї звільнилися всі вчителі, школа обезлюділа. Учнів розіслали по інших селах, в інтернати. Через деяких час Аксьонова викликали в Районний відділ освіти, і запропонували стати директором. Таким собі антикризовим менеджером

У селі живуть різні люди
– У РОО розуміють, що тут у мене пиз … ц повний, але школу закривати не можна. Ось і розгрібати все помаленьку. Ось вчителів шукаю, та тільки де їх взяти? Хто в цю глушину поїде?
Всього в школі працює 24 людини. З них 8 викладачів. Решта – обслуговуючий персонал: прибиральниці, кухарі, та сторожа.
– Я командую двома завучами, – загинає пальці Володя, перераховуючи підлеглих. – Одна з них, завчено, шкідлива тітка. У неї взагалі десять класів освіти. Веде дві години на тиждень, основи регіонального розвитку. А розряд у неї вище. Друга – божевільна вчителька 80 років, вона на кожному уроці вірші читає. Зараз за всіма стандартами я не повинен їх тримати, але де звідки людей взяти? Ще сидить сестра колишнього директора, нічого не робить. Повинна вести математику у 5-7 класів, музику, образотворче мистецтво, інформатику, ще щось. Але вона сидить, носом клює, і все. Зате більше всіх отримує, тисяч 35 напевно. Більше ніж я, це точно. Ще є два брати – фізрук і трудовик, і їхня мама, вона у молодших класів веде. Але працює погано – одні п’ятірки їм ставить. &
Ще одна біда цієї середньої школи – відсутність ліцензії на ведення освітньої діяльності. Адміністрація району закриває на це очі. Хоча Володя вже майже вирішив цю проблему.
– Ми не маємо видавати документи про освіту – мені дев’яти і одинадцятикласників доводиться відсилати в інтернат вчитися, – скаржиться директор. – А у мене два дев’ятикласника не їдуть: їх скандальна злюща матуся просто не хоче їх відпускати. Вперлася рогом, і стоїть на своєму. Довелося вчити дітей, відновлювати дев’ятий клас, під свою відповідальність, хоч і не можна. Але так як я пацанам документи видати не можу, вони у мене на другий рік залишилися. А один так і зовсім на третій рік, це внук сільського голови, Сергій Іванов. Йому 16 років, він в 7-му класі. Писати не вміє, читає по складах. Зате він на лижах як Бьерндаллен бігає, і стріляє так само, хоч зараз в збірну з біатлону бери, на повному серйозі.
Але серед дітей-кето є й справжні самородки. Вони ловлять на льоту кожне слово вчителя, намагаються читати книги, дивляться на світ через віконце інтернету. Одна біда – перспектив у них немає.
– Багато місцевих жодного разу в Туруханского не були, я не кажу вже про великій землі. Ну і яке у дітей може бути майбутнє? Залишаться тут, будуть рибалити, полювати. Хтось може і поїде, якщо сильно повезе.

Багатодітна сім’я кето

Плани та перспективи

– У понеділок ми йдемо до мера на планірку. Я, директор дитячого саду Віра Сергіївна, і сестра мера Віра Віталіївна – п’яна директриса клубу. Я у неї в ДК працював художнім керівником, так вона до цих пір грошей повинна. Ось сидимо, обговорюємо, що робити. Як забіг по центральній вулиці організувати, як 8 березня відсвяткувати. Ну, або пожежні питання. Мер запитує, мовляв, що будемо робити з пожежним водоймою, як поступимо? Ми йому – ніяк, хер з ним, з водоймою. Ось і вся планерка.
З культурою теж погано. Хоча деякі ворушіння є: скоро школа перетвориться на справжній осередок культури. Молодий директор планує влаштувати в ній вечірній кінозал, і показувати кінопроекторі фільми усім бажаючим – і дітям і дорослим.
Ще один амбітний план Аксьонова – створити рок-групу з місцевих хлопців.
– Я замовив через начальника районного відділу культури інструменти, на 300 тисяч, скоро повинні по воді прийти, – ділиться він планами. – Дві гітари вже прийшли, а барабани, монітори ще їдуть. Думаю дві банди створити – одну школярів, іншу – молодь, з тих, що бухають поменше.
Скоро в селі з’явиться інтернет – кілька десятків жителів, пріімущественно росіян, у яких вдома є комп’ютери, скинулися по 8 тисяч рублів, і скоро в село прилетить вертоліт з техніками, які і протягнуть по всьому селу дроти від вартої на даху школи супутникової тарілки.
– Швидкість поки правда паршива, 64 кілобита в секунду, зате безліміт, – хвалиться Володя. – До осені буде нормальна, все зробимо. А взагалі, спочатку інтернет був тільки в учительській, але я виписав кабель з великої землі, зробив сам розводку, підняв мережу. Тепер на всіх комп’ютерах є. Школярі хоч сталі з інтернетом знайомитися.
Ще одна біда – це відсутність нормальної телефонного зв’язку. Вишок стільникових операторів тут немає, супутниковий телефон неймовірно доріг.
– Мене все село відправила як ходока, просять провести стільниковий зв’язок. Мужики навіть готові самі вишку зварити 15-метрову, з труб. Телефон є тільки в сільраді, ну і таксофон там же. Дуже дорогий. Син колишньої глави району розставив по селах таксафони, зв’язок в них через супутник. І рубає з цього капусту. Зателефонувати в Красноярськ – 10 рублів хвилина, на стільниковий – стільки ж. Добре хоч по району зв’язок безкоштовна. У місяць по роботі у мене 1000 рублів тільки на дзвінки йде. Все за мій рахунок.

З простягнутою рукою
У місто Володя приїхав не тільки просити стільниковий зв’язок. Є у нього і ще одна непроста задача: знайти грошей на будівництво двоквартирного будинки для вчителів. Всі надії – лише на депутата Законодавчих Зборів і колишнього бандита Анатолія Бикова. Надії на те, що гроші знайдуться в районному чи крайовому бюджеті немає. У той же час молодого директора гризе страх – він посмів переступити через голову начальства.
– Гроші шукаю, а боюсь – викинуть мене, як одного з колишніх директорів школи, Поклінного.
Поклінний Віктор Іванович працювати на північ приїхав з України.
– Років три тому була стара школа, великий такий розвалюється будинок. Дах текла, щілини в палець, – згадує Володимир. – Був там директор багато років, Михайло Михайлович. Але тут він захворює, і їде. Замість нього прибуває новий директор, Поклінний Віктор Іванович, звідкись з України. І цей Поклінний, наповнений енергією і мабуть з потребою гострих відчуттів, починає наводити порядки, вимагати покладене: фрукти там, харчування нормальне, інтернет в школу. У селі стояв довгобуд з бруса – в радянський час почали школу будувати. Ну, Поклінний і став вимагати щоб ​​його добудували. В районі сказали: «грошей немає», губернатор так само сказав. Але у мужика були якісь зв’язки в міністерстві, в Москві.
Гроші знайшли, і школу швидко добудували. І як тільки всі роботи закінчилися, Поклінного звільнили. Формальна причина – наказ глави району про те, що іноземці на керівних посадах працювати не повинні.
– А насправді мужика викинули, за те, що через голови місцевих царків поліз. Підставив район і край, – пояснює Володя.

Дикий-дикий північ
Кожен поважаючий себе чоловік у селі має по рушниці. А деякі по два, а то й по три. Потрібні вони не тільки для полювання, але й для відчуття «власної мужності».
– У мене у самого вдома дві рушниці, – пояснює співрозмовник. – Тут же як на Дикому заході, всяке може трапитися. В селі у нас ментів немає, найближчий за 150 кілометрів сидить, дільничний. Якщо кого уб’ють – він приїжджає. А вбивають часто: то п’яна баба чоловіка пристрелить, то ножем штрикнути в бійці.
Трапляються і більш страшні злочини: три роки тому в селі пропав 8-річна дитина, через кілька місяців його спотворений труп знайшли в яру неподалік від села.
Всі підозри впали на одного з підлітків, який страждає психічним розладом. Але провину хлопця довести ніхто так і не зміг, хоча жителі села досі дивляться на нього з побоюванням.
***
Але, незважаючи на всі тяготи і позбавлення північній життя, Володя виглядає щасливим. Навіть за умови того, що три місяці тому він розлучився – дружина просто не витримала суворих умов життя. Але Аксьонов не здається. Планує взяти в банку кредит, і почати будувати собі будинок. Навіть місце вже вибрав, а мужики пообіцяли допомогти.
– Північ це інший світ, зовсім не такий, яким ти його собі уявляєш. Тут все прямо, без компромісів, без півтонів. Потрібно розраховувати свої сили, – каже мені на прощання Володимир Аксьонов. – Тут люди такі, які вони є. Без наносний лушпиння, якої так багато у великих містах. Ти ось дивуєшся що я лисий і в спортивному костюмі – так це для того, щоб мене не впізнавали старі знайомі. До кого треба – я сам підійду. А решта – інші нехай ідуть повз. Тому, що мені тепер ближче мисливці кето, ніж вони.

Ім’я героя змінене на його прохання, оскільки через це розповіді, у нього можуть бути проблеми. З цієї ж причини немає і його фотографії.