У цій самій Шереметьевке-Свірін я колись бував. За службової потреби. Сільце це, крім усього іншого, названо по імені сількора газети «Червоний Жовтень» Петра Свірін, убитого місцевими кулаками. Там колись був шкільний музей, присвячений загиблому журналісту, а в самій Сизрані – премія його імені.
Ні музею, ні премії тепер немає. А от село збереглося. Чи багато на світі населених пунктів, названих на честь журналістів?
Село сумне, голе – ні садів, ні дерев. Траса Сизрань-Пенза ділить його навпіл. В одній половині, біля приватного будинку флагшток з російським стягом – дуже патріотично. У другій – флагшток з вірменським прапором, мабуть данину толерантності.
Луці Мудіщеву подібна дружба народів напевно б сподобалася.
З пам’ятника Петру Свірін в середині села забрали все, що можна було продати і пропити, але, віддаючи данину історичній справедливості, намалювали фарбою прізвище. А заодно, щоб добро даремно не пропадало, прив’язали до огорожі телиця.
Загалом, типове «Sic transit gloria mundi» по-Сизранський.

А згадую я все це, тому то їздив тоді і на місце колишньої панської садиби.
Найкрасивіше місце. Високий берег Сизранкі. З одного боку простір, з іншого лісу. Раніше від садиби до річки спускалася кам’яні сходи. Любитель полювання і матірних віршиків Лонгинов нудьгував тут зі смаком. Напевно щось писав. Численні листи звідси свідчать, що писав багато. Та й чим ще тут займатися: в глушині, серед прекрасної природи?

Скільки зараз криків про туризм! Та ось вам, будь ласка, готовий бренд. Батьківщина Луки Мудіщева! Тільки розкручуй. Це почище буде, ніж музей Распутіна в Покровському.
Нецікаво. Кому охота возитися з цією глушиною. Краще батьківщиною колобка себе оголосити. Навіть не розуміють, як нерозумно виглядають. Були батьківщиною Леніна – стали батьківщиною колобка. Та в Сенгілее ще пам’ятник млинцю поставили. Видно в пам’ять про те, що колись справжні млинці їли …