18 серпня 1991 ми з дочкою повернулися з Москви додому. У золотоглавій було тепло, але сиро. Я обіцяла дочки обід в улюбленій «Празі». Але ресторан був чомусь закритий. Обідали в «Арбатська». Білосніжна скатертина на столі була просто мокрою. Офіціант дуже вибачався.

З продуктами була неважливо. Але щоранку в магазин поруч з нами привозили повний   набір. Чергу збиралася за годину за відкриття. Раз на чотири дні я займала чергу. Дочка підходила до відкриття. Тобто ковбасою, молоком, сметаною і маслом ми були забезпечені. У день від’їзду у всіх магазинах і кіосках з’явився улюблений радянський чай «Три слона». У руки, правда, давали лише дві пачки. Ми з Сашком встигли їм запастися як мінімум на рік.
По дорозі додому в поїзді я застудилася. У неділю до вечора у мене була температура під сорок.
Дев’ятнадцятого, несподівано рано вранці подзвонила мати:

– Тамара, в Москві путч!

– Який путч? Ти що з глузду з’їхала?

-Дура (і ще пару смачних виразів на мою адресу)! Вмикай телевізор!

І жбурнула слухавку. Включила телевізор. Але нічого не зрозуміла. Зміряла температуру – 38,5. Прийняла аспірин. І включила прославлену СД свою «Симфонію». Швидко знайшла «Свободу». Радіостанція мовить з Москви. Автоматичне підстроювання частоти цілком тримало хвилю.   Викликала лікаря. Подзвонила на роботу, що захворіла. І стала слухати. Але слово путч ніхто не вимовляв. З почутого вирішила, що Горбачова заарештували. Годині о десятій приїхала мати. Сіла в крісло і розсміялася. Розповіла, що в тролейбусі було багато народу. Сісти ніде. І дуже душно. Зайшов контролер. Мати показала своє посвідчення інваліда війни. На що їй було сказано:

– Насе уряд скасував вам таким всі пільги! Платіть страф!

Мати не розгубилася:

– А наш уряд зараз введе наші війська. І відновить нам пільги!

Контролер від неї відійшов. Їй негайно поступилися місцем. А дехто то навіть відселити. Так що доїхала з комфортом.

Мати сходила в аптеку і виїхала до себе. Дочки треба було на якусь трудову практику в школу.

Доктор прийшов естонський. У переляку на працюючий радіоприймач:

–   Ви не боїтеся?

–   А кого боятися? Трансляція ж з Москви. І не глушать.

Повний обід і вечерю приніс приятель, чоловік найближчої подруги.

Весь день у мене температура піднімалася до сорока, потім багаторазово аспірином збивалася. Радіола працювала на одній хвилі. Слово путч ніхто не вимовляв. Мені все дзвонили – з’ясовували обстановку. Люди ж на роботі. Після дії аспірину я відповідала цілком адекватно. А ось перед у мене, судячи з усього, бували глюки. Розповідала про якісь неймовірний події. Потім мені дорікали навіть. Зараз пам’ятаю тільки один. І то не впевнена, що це глюк. Розповідала, що додзвонилася до Москви до цілком конкретного приятеля-дисидента. І він мені сказав – все буде добре. Але ви відлучіться! Коли через пару років ми зустрілися, він вже не пам’ятав – дзвонила я йому чи ні. Але начебто його весь день не було вдома. Забігав тільки переодягнутися.
Двадцятого мене знову ж розбудив ранній дзвінок. Подруга, яка надіслала мені напередодні обід:

– Зібунова, негайно до нас! Ми ввечері їде!

– Що, куди?

– Я сказала – негайно!

І теж кинула трубку.   Я зібралася з працею. Наїлася ліків. І відправилася. Доїхала до центру. Там мені треба було пересісти на інший трамвай. Але транспорт в центрі стояв. На площі, в ті роки Перемоги, нині Свободи, а колись Петровської, був мітинг. Тільки що Верховна Рада ЕССР оголосив про незалежність Естонії. Продираючись крізь натовп на площі, комусь наступила на ногу. Вибачилася по-російськи. Тут же мене обступили з усіх боків. Стали обіймати й цілувати, кричачи:

– Росіяни з нами!

Ледве вирвалася. Дісталася до місця. Подруга нервово складає в сумку каструлі. Одну більше іншої.

– Навіщо стільки каструль?

– У мене ж троє дітей! І все жерти хочуть!

А трапилося ось що. Товстий (домашнє прізвисько приятеля) повинен був у вересні від свого інституту виїхати на три роки на роботу в США. У них вже була американська віза. Дружина не збиралася їхати туди з чоловіком. Але сподівалася з дітьми, а їх троє, з’їздити все ж в гості. Напередодні, покинувши мене хвору і проходячи повз шведського консульства, узяв та й зайшов туди. Поцікавився – ось, мовляв, у моєї сім’ї є американська віза. Не могли б і ви дати мені свою. Щоб ми з сім’єю негайно звідси злиняли. Через Швецію в Америку. І їм дали шведську візу аж на цілий місяць. У Стокгольмі у них працював однокурсник. Було куди спочатку приткнутися. Отримавши візу, негайно купив квиток на всю сім’ю на двадцяте серпня на паром в Стокгольм. Пором відходив о сімнадцятій. Треба було терміново збиратися. Мені наказано було збирати шмуткі на моє ж розсуд дорослим. Суєта і нервування були жахливі.
Пором убуває в сімнадцять. У п’ятнадцять ми були в порту. Спочатку нервово очікували прикордонно-митного огляду. Побоювалися, що можуть взагалі не випустити. Огляд пройшли. Не пропустили тільки два червоних диплома МГУ. Далі проводжаючі перемістилися на майданчик, з який був вид на трап. Нервозність не пропадала. Я нервово курила. До мене підійшла теща приятеля і наказовим тоном наказала почастувати чоловіка сигаретою. Справа в тому, що тесть як б кинув палити. Кинув тільки для дружини. Я дістала пачку, підійшла до Б.М. І запропонувала закурити.

– Зібунова,   Ви що? Зараз знаєш що буде?

– Нічого не буде. Мені наказала почастувати Вас сигаретою Ваше ж дружина .

Пором благополучно відбув з нашими. Вранці зателефонували. Повідомили про благополучне прибуття до Стокгольма.
Того ж ранку в Таллін увійшла Псковська десантна дивізія. Керівництво міста зустріло грізних псковичів у аеропорту мало не з квітами. По радіо і телебаченню протягом двох годин кожен п’ятнадцять хвилин зверталися до нас – мовляв, не приставайте до військових, у них немає ніякого наказу, солдати втомилися, дивізія розбивається на дві частини і, минаючи центр, розквартировуються в двох військових частинах – у тондо і Коплі – відпочивати. Танки пройшли буквально в ста метрах від мого будинку. Прямо під вікнами, до речі, Шаблінського.
Вранці десантники, виспавшись, відправилися в зворотний шлях.
У четвер, 22 серпня, приятелька подзвонила:

– Слухай, мені так соромно, що ми в такий паніці бігли.

– Не соромся. Дякуй чоловіка за рішучість. Люди роки витрачали на те, щоб зібратися і відвалити. А ви раз,   і за добу від’їхали.

У той же день Товстий відбув до Америки. Сім’я прибула до нього через місяць.