Але просто не хотіли зайвий раз нікому наступати на хвору мозоль. До французьким лікарням у нас отоношеніе неадекватне: коли ми туди потрапляємо, то замість того, щоб починати себе жаліти, ми всьому дивуємося і розчулюємося. Тому, що є чому і є з чим порівнювати. Я зараз з ранку не буду витрачати час на довгий розгорнутий постинг, скажу тільки пару слів. Папі не знайшлося окремої палати та їх в палаті було двоє, за що пееред нами щодня дико вибачалися. Палата була величезна і могла вмістити шість ліжок, з окремим, природно душем і туалетом. Тут лікарень з туалетом у кінці коридору просто не буває.
Другий чоловік був не просто літній, а не в собі (заговорювати і все квапився на літак, щоб летіти на своє весілля), ліві рука і нога повністю паралізовані і доставили його з дому пристарілих. Якщо з моїм батьком персонал розмовляв дуже ласкаво, то з тим взагалі, як з улюбленою дитиною.
На папу справило незабутнє враження те, як сусіда будили для того, щоб зробити йому повний туалет. Медсестра підходила і ніжно воркуючи “месьє Жаааак ……. мьесье Жааак”, його легко лоскотала то по плечу, то по руці. “Ніяких тобі Хворий, прокидайтеся!!!” вражався належащий в радянських лікарнях тато.
– Ні, ти можеш собі уявити!! Хоч він і в памперсах, але я порахував, що йому за один день перестилали простирадла 16 разів!!! – Робить тато круглі очі, – масаж робили, пасивну гімнастику!
(Моїй мамі це робили навіть тоді, коли вона вже була в комі).
Всі протоколи тут дотримуються залізно.
Ну і тата привезли після дивного недомогнія, тому йому за тиждень переробили повне обстеження зі сканерами, рентгенами, IRM, аналізами крові, одразу виписали протеїнові коктейлі і стали давати (спитали, може він не любить небудь смак шоколадний або ванільний?) Ми знову здивувалися, сказали, що він все любить. Ми б з дому так не набігалися по лікарях, а тут всі лікарі самі приходили в палату.
Про те що їду привозять в палату три рази в день і ніkакіх тумбочок, забитих їжею, у французьких палатах не існує це полнятно і те ж саме з ліками. Роль родича зводиться до того, щоб відвідати родича, відповісти на співчутливі розпитування лікаря і вислухати напуття додому.
Але можна і не приходити взагалі, оскільки система крутиться сама і ні в нагляді ні допомоги не потребує.
У палаті поруч з ліжком, складається з суцільних важелів (щоб регулювати висоту і положення тіла), варто крісло-каталка. Сусіда на обстеження возили на ліжку, а папу запитали “ви самі можете ходити?”. “Звичайно” засміявся тато. Тоді його почали возити на кріслі, а то хіба мало, раптом голова закрутиться.
У цьому госпіталі вони якісь особливо милі, ми тепер тільки туди будемо звертатися.
Так уявляєте, я так замотав, що його вже додому привезли на медичному автомобілі, а я ще досі не організувалася, щоб його прийом туди оформити. Тобто вони це все робили, а ні документів його, ні страховки ще не бачили. Просто зателефонували мені і питають: “А може ви до нас зайдете, а то він не оформлений ще?”.
Я зараз піду, а то завтра виїжджати.
Тут все настільки гуманно, що ми розчулює там, де французькі пацієнти примудряються ще й обурюватися.
Якщо б у нього не було страховки, то потрібно було б заплатити за все це 18 євро в день, як мені пояснили.
А оскільки страховку я спішно купила (я ж не знала), то вона все покриє.
До речі виписують цікаво. Дзвонять: Мадемуазель, Ваш татко може виходити в п’ятницю після обіду. Ви хочете приїхати і його забрати, або ми медичний автомобіль снаряд?
– Щас запитаю: Пап, тебе забирати, або вони привезуть, а я обід поки приготую?
– Хай щастить
– Везіть самі
– Добре!
Правда, мушу зазначити, що такі сюсі-пусі більше з літніми, з діточками і вагітними.
Коли ти молода, доросла й сильна, то з тобою простіше розмовляють без таких солодощів, але теж все нормально, ввічливо і ефективно.
Так, а як він потрапив до лікарні. Йому стало недобре, я викликала швидку. Вони запитали, що трапилося, я в двох словах пояснила. “Виїжджаємо” сказали на тому кінці трубки. Так я ледве встигла накинути пально і скотитися стрімголов вниз по сходах: машина з мигалками вже була у подьезда. Звідки вони так швидко примчали, нe знаю.
А, ще деталь. Йому щоранку міняли одноразові лікарняні трусики, тапочки і білий махровий халат, як на таласотерапії бувають. Я забула з дому привезти, ну й гаразд, мені сказали, у нас все є.
Я пам’ятаю, як до від’їзду у мене в Москві одночасно в лікарні лежали бабуся і тато. Мама щоранку йшла на ринок, купувала kлюкву, м’ясо і фрукти, потім готувала морс і парові тефтельки і я повинна була це розвезти по двом лікарням. Але в той час хоча б всі ліки були, у всякому разі “діставання” я не пам’ятаю. Але те, що ми з мамою мали забезпечувати годівлю, це так.
Тут при поступлeніі в лікарню розпитують, яка тобі потрібна кухня: хала, кашерная, вегетаріанська, звичайна або ще якась і потім привозять підноси три рази в день. 