Публікую спеціально для шанувальників (і особливо прихильниць), Євгенія Вадимовича в містах-героях Москва і Лондон, а так само для жителів окремих німецьких земель.
Це геніально.

Оригінал узятий у lierr в Вінні-Пух в стилі Ройзмана Якщо ви не читали розповідь Євгена В. Ройзмана “І вічний бій”, то прочитайте.
А то я тут написав деякий текст за мотивами, а без першоджерела незрозуміло буде.

Сам текст – ось він. Вінні-Пух в стилі Ройзмана.

І вічний ой

У Чарівному Лісі, в двадцять п’ятому році, ми з Пацем по меду працювали. У нас до кінця літа запаси закінчилися, а у бджіл – достаток. І ми занадилися час від часу ходити до їх вулика. Крупний такий вулик, але високо на дереві. А бджоли там – серйозні, зосереджені хлопці, деякі так просто відморожені. І звичаї у них суворі: бджола адже якщо жалить, то відразу вмирає. Але вона знає, що краще їй померти, ніж мед чужинцю віддати. Так що смерть для них – справа звична, вони з дитинства до цього готові.

Ось такі бджоли. Цвяхи б робити.

І ось поліз я на дерево, а вони вже приготувалися. Оточили мене, дивляться, дзижчать. А я все це бачу, але лізу, тому що відступати нікуди – без меду повертатися ніяк не можна. Але в той раз мені не пощастило, не пощастило. Впав я з дерева.

Думаю – ні, треба їх брати з розумом. Пішов до Паця. Знаю, що у того повітряна куля залишився – у бариг одних забрали. Куля синій, на тлі неба непомітний. Якраз те, що треба. Взяв кулю, взяв П’ятачка, пішов до дерева назад. Бджіл не видно, але я знаю, що вони там, зачаїлися, чекають.

І ось надули ми з Пацем куля, і я полетів. Питаю у нього: схожий я на хмару? П’ятачок хлопець хоч і хороший, але тупуватий. Каже: на ведмедя з кулею схожий. Гаразд, лечу далі. І раптом чую моторошний дзижчання, на нервах вони, значить. Я виду завчасно не подаю, мовчу. А про що мені з ними розмовляти?

Долетів до місця спокійно, підібрався до вулика, і тут вони з усіх боків повилазили. Літають навколо, та не просто так, а з понтами. Відразу видно, неросійські, нахабні. Я вирішив їх відвернути, почав вірші свої читати. З неопублікованого. Кажу: я хмара, я не ведмідь. Але вони на поезію не реагують, а летять просто на мене. І я з сумом розумію, навіщо вони летять. А лапи у мене зайняті, куля тримають. Так би я їм не замислюючись вліпив, але не можу. А вони бачать, що я в такому положенні, і оточують мене по беззаконню. Мені стало ясно, що це неправильні бджоли, і вони відразу вбивати мене летять. І мед у них, напевно, такий же неправильний. І ось з цими сумними думками лечу я до них назустріч, а вони до мене.

І тут я кричу Пацеві: діставай стовбур, шумлять не замислюючись. Він дістав, стріляє по бджолам прицільно. Кажу ж, тупуватий він. Я кричу: не по ним шумлять, а по кулі! Він прицілився, вистрілив. Потрапив. Ну все, назад дороги немає. Куля зі свистом здувся, я полетів униз, бджоли за мною, не відступають.

Земля зустріла мене дуже жорстко. Вдарився я один раз, але пристойно. І я лежу, мені бігти вже не хочеться, а П’ятачок кричить: «Тікаймо! Вони нас уб’ють! »Дивлюся: їх уже весь вулик на нас зверху летить. І ми побігли. Від одного дерева до іншого, потім до наступного. Нас колотить. Нервяк такий. Не пам’ятаю вже, як ми до будинку П’ятачка добралися. Коли вже зайшли всередину, я зрозумів, що мені щось заважає, і побачив сдувшійся кульку, який я досі стискаю в лапі.

Віддихалися ми, і я пішов до себе. Без меду, але живий. Кажуть, бджоли нас ще дві години по лісу шукали, але так і не дізналися, де ми живемо. Сдувшійся кульку я поцілував і виклав на стежці вже після нори Кролика.

Але так-то я не про це хотів розповісти.

Одного разу ми з ослом Іа сиділи в заростях будяка, майже на краю лісу. Іа був розумний мужик, але депресивний. Бувало, запитаєш його: «Як справи, Іа?» А він відповідає: «Ху … во». Ось і вся розмова.

І ось сидимо розмовляємо. І я розумію, що з ним щось не те. Не по розмови, а за зовнішнім виглядом. Оглянув я його і бачу: хвоста у нього немає. Я кажу: «Иа, у тебе хвіст спіз … Чи. Не переживай, знайдемо цих покидьків ».

А в лісі в нас повно всяких тварюк було, але на справжню підлість мало хто був здатний. Так що я відразу до Сові пішов. Вона ніби як інтелігентна, але собі на умі. Завжди довгими словами говорить, щоб її прості парняга не розуміли.

Вломився я до неї без попередження, кажу: «Ну все, Сова. Ведмідь прийшов ». Вона в непонятки, відразу відпиратися стала: мовляв, як справи, що трапилося. Я їй про хвіст розповів, всі розклади розписав. А вона каже: «Пиши оголошення в пресу, в поліцію заяву подавай». І тут я дивлюся – так вона ж упоротая! Я став по сторонам дивитися, чи немає у неї кого в будинку ще, не валяються чи шприци на підлозі. І ось бачу, що у неї шнурок біля дверей висить, точнісінько як хвіст в осла. Мені все зрозуміло стало, але я не смикати. Зазвичай я жінок не б’ю, але нарколигі – це інша справа, вони слів людських не розуміють, кінчені люди. Приклався я до неї тільки раз, але в повну силу.

Загалом, відправив я її відпочивати, а сам зняв шнурок і відніс його Іа. Прикріпив його, і точно – його це хвіст. Питаю його: «Ну що, як?» А він відповідає: «Добре, але все одно ху … во». Такий був осел …

Ось, загалом-то, і все.