Помилковий антилібералізм і діти

Стараннями громадян, які називають себе «лібералами», сам термін «лібералізм» став як би синонімом «це погано». Багато вже чисто підсвідомо замість «він – покидьок» говорять «він – ліберал». Наша точка зору, зрозуміло, правильна, відповідно, у тих, хто з нами не згоден, – ліберальна. Ми, зрозуміло, не ліберали, незалежно від того, що ми насправді стверджуємо. Ми ж гарні, як ми можемо бути лібералами?

Однак насправді ряд громадян, впевнено вважають себе патріотами і консерваторами, в регулярному порядку викладають самі справжні ліберальні тези. Часом, більш ліберальні, ніж ті, хто називає себе лібералами. Вважати ж свої точки зору патріотичними, консервативними, комуністичними, державницькими (підкресліть потрібне) їх змушує лише неминуща впевненість у власній зашкалює правоті.

Наприклад, я спостерігаю борців з ювенальної юстицією, які на блакитному оці зі сцени, з телеекранів, зі сторінок інтернетів і газет в якості контртезіс пропонованого варіанту ювенальної юстиції (так-так, в чому хреново і ліберальному) викладають найбільш ліберальний з усіх можливих варіантів: «дитина повинна виховуватися в сім’ї». «Батьки краще знають, що добре для дитини». «Не втручайтеся в сімейне виховання».

Зрозуміло, в даному випадку експлуатуються власницькі почуття, все ще властиві людям. Ніби як, кожен батько це відчуває: «моя дитина – мій». Як можна мене обмежувати в питаннях поводження з моєї річчю?

Може здатися, що це, навпаки, закостенілий традиціоналізм і домострой, але ні, сім’ї з двох дорослих людей (а іноді і з одного) – винахід кінця двадцятого століття. Зроблене, причому, в західних ліберальних державах. До цього сім’ї були набагато ширшими групами, що включали в себе стопіцот прямих і непрямих родичів. Дитина, відповідно, перебував у колективному вихованні у десятків людей, нехай навіть пов’язаних родинними зв’язками. Плюс, звичайно, сусіди по громаді теж підключалися до процесу.

Само собою, безпосереднє відношення до дитини виявлялося більш тоталітарним – права голосу у нього було набагато менше, але ми зараз не про це. Ми про те, що «моя дитина, я його і виховую» – окремий випадок іншого тези: «мій дім – моя фортеця». А це саме що ліберальний теза.

Лібералізм як концепція має своїм основним положенням атомізацію індивідів. Тобто, кожен громадянин – максимально сам по собі. Наскільки це можливо сам по собі. Роль держави – тільки щоб один одного не повбивали. В іншому індивід сам розпоряджається собою, своїм майном і, в даному випадку, своїми дітьми.

У неліберальних ж варіанті батько – це той, на кого суспільство поклало частина виховання та догляду. Зауважте, саме що суспільство поклало. Не він сам дав трохи прав суспільству – ну там, лікувати його дитини і навчати математиці, – а, навпаки, суспільство йому дало.

Батькові хочеться сказати: блін, але це ж ми самі його народили, він – однозначно наш. Однак немає, і це теж ліберальний підхід: зробив я, отже, воно – моє. Реально, якщо задуматися, практично при будь-якому ладі величезна частина того, що ви зробили, не є вашим в тому сенсі, що ви і тільки ви можете цим розпоряджатися. Зроблене вами на роботі належить господареві підприємства (при капіталізмі) або суспільству (при соціалізмі). Якщо ви пофарбували паркан перед багатоповерхівкою, то паркан все одно належить місцевому муніципалітету або, як максимум, всім мешканцям в будинку. Вам не належить сказане і навіть придумане вами, хоча затяті поборники копірайту і намагаються нав’язати такий варіант. Якщо ви своїми руками зробите бомбу, то і тут вам не буде дозволено їй володіти. І вже, тим більше, у жодному разі вам не можуть належати інші люди – навіть маленькі.

Наполягати на розширенні прав власності індивіда – це лібералізм. У антиліберальна державі більша частина власності належить товариству (або монарху, феодалам, духовенству).

Крім того, правом до примусу володіє тільки, виключно держава. Воно може частково делегувати це право громадянам, але навіть абсолютний монарх реалізує це право тільки як монарх, а не як особистість – загубивши корону він загубить разом з нею і такі, що додаються до неї права. Вилучення у держави даної монополії та вручення її індивідам – ​​це теж ліберальний підхід. Іншими словами, і тут спроба довести, що право примушувати своїх дітей строго по своєму розумінню невід’ємно, – лібералізм і є. «Мій дім – моя фортеця, я в ньому – абсолютний господар».

Багато хто скаже: «як же так, якщо мова йде про володіння людьми, хіба ж тут не про рабство мова?». Хіба ж рабство поєднується з лібералізмом? Цілком сполучається. Країна Свободи – США – була найбільш рабовласницьким державою в історії людства. Аж до 1865-го року.

Лібералізм, він, взагалі кажучи, не про свободу кожного, а про незалежність від держави достатньо для цього сильних. І в цю концепцію цілком лягає незалежність рабовласника від держави, але залежність рабів від рабовласника. Незалежність підприємця від держави, але залежність працівника від підприємця. Так само як і незалежність батька від держави, але повна залежність дитини від батька.

І, навпаки, усунення з суспільних відносин «права сильного» шляхом встановлення монополії держави на насильство, примус, правил в економічних та інших відносинах – це і є державництво.

В залежності від того, чиїм інтересам служить держава і як формуються правлячі кола, ми, звичайно, будемо мати різні результати, які всі будуть антиліберальна, але не всі – корисними для всіх і кожного. Природно, якщо влада знаходиться в руках диктатора, то швидше за все воно буде діяти в інтересах близького до нього клану, на відміну від держави, де влада належить народу. Однак, повторюся, обидва цих держави будуть антиліберальна.

Антилібералізм – це скорочення прав індивіда. І, якщо ми маємо на увазі демократичний антилібералізм, – розширення прав суспільства.

У число цих прав, зрозуміло, входить і контроль відтворення зазначеного суспільства – тобто, вирощування та виховання нових його членів. Чи не індивідів, замкнених на самих себе, живуть лише своїми бажаннями і сприймають в штики що завгодно під грифом «суспільне благо». Не вважають, ніби «я нікому нічого не зобов’язаний, крім себе і, бути може, чоловіка, батька і матері». Але людей, які розуміють зв’язок власного блага з громадським, які розуміють суспільство, в якому вони живуть (в будь-якому випадку живуть), що створюють і примножують оне суспільне благо в ім’я оного суспільства і самих себе в його складі.

Таким чином, антиліберальна демократична держава (наприклад, радянське) ніяк не може проповідувати замкнутість і незалежність сімей від зовнішнього світу. Сім’я, зауважимо, – осередок суспільства. Не молекула інертного газу, немає.

Наприклад, радянське суспільство, про яке навряд чи хтось зможе сказати, що воно було ліберальним (а якщо і скаже, то ліберали не подадуть йому руки) не дивлячись на декларацію важливості сім’ї як осередку суспільства, зовсім не видавало родині монопольні права на взаємини з дітьми та їх виховання. О ні, сім’я цілком собі була підпорядкована цивільного та кримінального кодексу (а зовсім не власними правилами відносин), виховання дітей же знаходилося не тільки в руках батьків, але і школи, піонерської організації, медичних працівників, міліції, інспекторів у справах неповнолітніх, а на практиці ще й сусідів – в ті страшні тоталітарні часи діти, як це не дивно, цілими днями гуляли абсолютно без нагляду батьків, але зате сусіди цілком могли зупинити безчинство з боку дітей і навіть прочитати їм виховну мова.

Все це різко контрастує із заявою: «держава не повинна втручатися у виховання дітей і обмежувати права батьків в цій області». Навпаки, якщо ми не бажаємо насадження лібералізму і збільшення атомізації суспільства, то держава як раз повинно. Зобов’язане. Як інструмент, за допомогою якого суспільство реалізує свої права на регулювання відносин між членами цього суспільства, в число яких, безумовно, входять і діти теж.

Інша справа, що вам може не подобатися те державу, в якій ви живете. Ви можете йому не довіряти. Причому, цілком закономірно: наявність держави адже ніяк не означає неодмінного служіння оного суспільству. Але в такому разі, по-перше, дивно було б називати себе «державниками» («потенційними державниками» – ще куди не йшло).

По-друге, в цьому випадку слід було б говорити не «виховувати дитину повинна тільки сім’я», а «виховувати дитину повинно все суспільство допомогою інструменту-держави, однак ми не віримо, що нинішня держава служить суспільству». Така позиція була б цілком послідовною.

Якщо ж ви говорите про збільшення незалежності сімей від суспільства, що ж, в даному питанні ви – виразник ліберальної позиції. І не лібералам ви протистоїте, а як раз антілібералам.

Хренова ювенальної юстиції в її пропонованому варіанті не в тому, що вона зменшує права батьків щодо їхніх дітей. І не в тому, що розширює можливості по вилученню дітей у батьків. А в тому, що вона не підпорядкована суспільству. Фактично, право розпоряджатися дітьми передається від одних індивідів іншим – неясно ким і по якому праву призначеним. Треба називати речі своїми іменами, а не валити все в одну купу, підбираючи в якості обгрунтувань довільні терміни, вся принадність яких лише в тому, що вони добре звучать в даний історичний момент.

PS Я ще зустрічав тезу, що, де, некомільфо робити окрему область юстиції для окремих верств суспільства – нехай всі живуть за одними законами. У загальному і цілому, правильний теза. Однак діти через малолітство мають обмежену дієздатність, на що натякає хоча б вже термін «повноліття». Тобто, частина прав громадянина не поширюється на дітей. Тобто, діти вже хоча б тому існують дещо в іншому юридичному полі. Таким чином, треба або розширювати всі права і обов’язки на всіх членів суспільства, включаючи новонароджених, або ж мати окрему галузь права, компенсуючу обмеження в правах за віком. Іншими словами, «ювенальна юстиція» за фактом існує в будь-якому суспільстві. Тільки не завжди називається так і не завжди приймає настільки ідіотські форми.

Ця стаття на «Однако»

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>