Волею долі я провів п’ять днів цього тижня у своєму рідному місті трьох шурупів Уфі. Заздалегідь прошу вибачення у тих, з ким не вдалося перетнутися: графік у мене був досить щільний, так що я фізично не міг охопити всіх. Фотографувати не вийшло, зате познімав трохи відео. Не впевнений, правда, що воно буде загальнодоступним. Загалом, подивимося.

Поспішаю поділитися свіжими враженнями, поки вони не вивітрилися.

Я настільки звик до англійської мовному середовищі, що спочатку весь час здригався при звуках російської мови, що видаються перехожими. Місто місцями змінився до невпізнання. Чи не менят тільки двір будинку, в якому живуть мої старі. Їм сміливо можна подавати заявку в Книгу рекордів Гіннеса: таких купин і такий бруду немає, напевно, навіть в Індії.

Вартість автомобіля реально впливає на правила пріоритету на дорогах. Власників дорогих “мерседесів” пропускають все і завжди. Напевно, зачатки цього нового правила дорожнього руху існували і п’ять років тому, перед моїм від’їздом, але менш огидним воно від цього не стає.

Вид дівчат з макіяжем і на шпильках приємно оживляє міський пейзаж, що тут говорити. Правда, вид коротко стрижених хлопців в тонких Светрики, надягнутих прямо на золотий ланцюг, часто компенсує позитивні емоції.

На питання “як тебе зустріла Батьківщина?” я відповідаю: “сметаною”. І розповідаю про камеру схову аеропорту “Домодєдово”, де я хотів відставити на кілька годин свою валізу. Так-так, ту саму, до якої ведуть три прольоти сходів вниз. Стягуєш туди 20-кілограмовий валізу, де в припадку безсилого реготу виявляєш напис “камера схову не працює”. А адже 15 хвилин сміху, як відомо, замінюють стакан сметани.

Офіціантки навіть в дорогих ресторанах і раніше “вас багато, а я одна” замість “чего изволите”. Зате яке смачне там м’ясо та сири!

Продовження, напевно, послідує. Дуже спати хочеться.