Я сьогодні на коні -
Усміхнулося щастя мені:
У нових джинсах я ходжу,
Зверхньо на всіх дивлюся -
Я по-модному одягнений
У мелкорубчатий вельвет!
Іноземне клеймо
Каже за все саме:
Чий товар і чия країна -
Фірма видали видно!

Сергій Міхалков

З нетерпінням розгортаю посилку з Америки ….
Та хіба це Levi’s? Невже за такі штани ми билися на барикадах біля Білого дому? Ну нічого святого не залишилося в цьому світі!
Довбаний глобалізація навіть такий легендарний бренд опускає до рівня містечкової паленки
А дивлячись на вулиці на Сучасне масову пародію, і зовсім серце кров’ю обливається! Жалюгідна імітація блю денім, штучні, ніби намальовані потертості, немислимі кишені і строчки, вишивки і стрази … А сидять як …? І ви це називаєте джинсами?

Для мого покоління джинси не просто одяг, це культ! На них молилися, прали і підшивали тільки особисто, заношувати до дірок і латали, а потім ще довго зберігали для наступних латок.
Ми їх пам’ятаємо всіх, немов своїх коханих жінок, не тільки по іменах, але і кожну складочку, родимку, кожен прищик на жопе …

Ось і тепер сумно мну в руці рідкуватий фактурку сучасного Ливайсу, ностальгічно згадуючи свої улюблені штанці …

Навесні 78-го Андрюха притягнув з Польщі чергову партію.
Вдало охмурили гарненьку панянку Басько, він тепер остаточно змінив місце проживання і тягав човником в Пітер штани, крім дозволених до провезення, натягуючи на себе, дружину, матір … по дві, а то й по три пари.
Напевно тому мені і не дісталося, мого, незмінного досі 32 розміру жаданого Wrangler – «ювілейний», як його називали, прикрашений мідними бляхами на поясі, широченний кльош-дзвін.

Якийсь «Master» ..! – Скривився я.
Як потім не шукав, більше ніколи ніде не зустрічав цю марку.
Та ти що – переконував мене Адрюша, тикаючи носом у цінник варшавської валюткі – вони дорожче Ренглер продаються! Собі хотів, та тридцять третього не було!
Я і сам вже досить потримав у своїх руках і фірми, і паленки, і секонд хенду щоб просікати фішку – штани однозначно фірмові
Коли ж все-таки ризикнув влізти в них, весь мій снобізм відразу вивітрився.
Джинси відрізнялися від Levi’s 517 лише написом на етикетці, копіюючи все до найдрібніших деталей – зіпером, заклепочкі, фасон, посадка … А фактура …! Після прання в них можна було влізти тільки в ще трохи вологі, тому що потім вони натуральним чином стояли, зате так вони облягали жопу, немов влиті. Як любить казати одна моя знайома – труси вже не влізуть! Трохи пріуженние в коліні невеликим кльошем падаючі на черевик. – Досі це мій улюблений крій …

А перші джинси … Це ж як перший секс! Потім будуть краще, гірше, будуть улюблені, як той Майстер, буде і безлика низка – ну хіба ми пам’ятаємо імена та обличчя випадкових, доступних жінок? Покористувалися і забули …

Так сталося, що перші джинси потрапили мені в руки, коли ще ні я, ні майже ніхто в цій країні не знав їх цінності.

Вже й не пам’ятаю, в якому класі я вчився, та й вчився Чи вже, коли одного разу на мій день народження тітка Оля урочисто розпакувала згорток.
Ні я, ні дорослі цього слова тоді навіть не чули, тітка Оля називала ці стильні брючки якимось по-дитячому пошловатого слівцем «техаській». Так, це були саме джинси – ніжного блакитного кольору (це при всій тій вітчизняної «брукової» масі), численні кишеньки, строчки, блискавки … вони просто не могли відразу не заволодіти моєю уявою.
Ледь всидить за столом, абияк встромивши в себе подаровані солодощі, і щось розіпхати по кишенях, рвонув у двір хвалитися.

Однак реакція трапилася несподівана … Натовп спочатку притихла, потім хтось першим тицьнув у мене пальцем, а інші радісно підхопили
– Сашка стиляга! Стиляга ..!

Свій стиляга у нас у дворі мався, але його ніхто не дражнив. Навпаки, коли він урочисто з’являвся в який-небудь обнові, його обступала натовп дрібноти і він, задоволений увагою, ліниво пожевивая гумку, демонстрував нам яскраві етикетки, недбало відкидаючи підлозі пальто, прикурював Кемел або Честерфілд, чиркаючи шведської сірником прямо про підошву або про модні , закордонні брючки … Але джинсів не було навіть у нього.
Тільки багато пізніше, на пляжі Піцунди я побачив їх своїми очима на двох засмаглих хлопцях – в розкритих квітчастих сорочках типу гавайських, обвішані іноземними фотоапаратами, із задніх кишень стирчать червоні коробочки – Мальборо або Вінстон, я тоді не в’їжджав … Низ тоді не підрізали, вивертаючи назовні світлої виворотом і тим самим ще більше підкреслюючи заборонене подих, закритого залізною завісою західного світу …

Чому ж я, ставши цих класних штанів володарем, раптом виявився білою вороною?
Ховаючись від цього «образливого» слова, втік на інший кінець двору, вчепився в гойдалки і, похмуро втупила в землю, щоб не бачити весело галдящіх про щось товаришів, з несамовитістю розгойдував себе до запаморочення

Тільки один хлопчина терся поруч. Борька, чомусь запам’ятав його ім’я, дворовий ізгой, тупуватий на вигляд тихоня з великою головою і вузькуватими очками, його ніколи не було в наших іграх, глибокодумно вимовив
– Не звертай уваги, Саня, вони тобі просто заздрять!
Батьки потім твердили мені це слово в слово, та я й сам у глибині душі все розумів, але вперто стягнув з себе обновку і вона так валявся до літа.
Тільки далеко від своїх дворових кривдників я ризикнув знову надіти це закордонне диво, і не зустрівши більше агресії, вже не вилазив з них, поки не роздер на шматки.