Мені років шістнадцять.
Літо. Я валяюсь в саду. Гризу яблуко. Пишу вірші. В саду вмирають жоржини.
Мені років двадцять.
Літо. Я валяюсь на скелях в Криму. Дивлюся через зелений уламок на сонці. Поруч на розпеченому залізниці лопаються мідії.
Мені років 27.
Літо. Я валяюсь на березі Ладоги. Щурусь на пропливають хмари. Пахне лохиною.
Мені 33.
Літо. Я валяюсь на дивані і чекаю серпня. У серпні повертається Ванька.
Мені 34.
Літо. Я валяюсь на дивані і чекаю серпня. У серпні повертається Ванька.
Мені 35.
Літо. Я валяюсь на дивані і чекаю серпня. У серпні повертається Ванька.
Вже серпень в половині. За косяків
вечорами гуляють полушалкі.
Прийшла пора високородних Осама
нав'язуватися кухням в нахлібниці.
Як жінки дивляться в долю варення:
ліниво-зірко, невсипно – сліпо -
дивлюсь у вікно, де мешкає час
під виглядом минає літа.
…
Зі мною такого літа не бувало.
- Та й не буде! – Чую впевнено.
І здригаюся: яблуко впало,
на «НЕ» – ззовні поставити наголос.
(C) Белла Ахмадуліна
Хороший шматок віршика.