Виїжджаю з дому рідко. Я таки народилася для того, щоб мене возили. Не царська це справа. Протиріччя однако. Водити автомобіль я люблю. Не, правда, люблю. Але тільки не вночі, не в дощ, і не далеко.

А сьогодні Хаников умотилял терміново на роботу і доручив мені з’їздити в магазин за квітами. У БабиРіти і ДедаПапана завтра ювілей від дня весілля. Але завтра понеділок, на додачу ще Валентинов Дей. І шоп як люди посидіти – не вийде. Вирішили сьогодні зібратися родиною привітати БабуРіту і ДедаПапана.

Погода супроводжувала. Сонце навіть вийшло. Напевно, спеціально, щоб я не переживала, що треба їхати в дощ і вітер. Вбралася. Очі навіть намалювала і губи намазюкать. Зачесала, як змогла. Навіть духами бризнула.

Півгодини вмовляла Мишка, що я скоро приїду. І нічого тут істерити.

Села в машину.

Вставила ключ.

Повернула.

–          Хки-хки, – закашлялася моя машинка.

–          Бляяяя! – Вирвалось у мене, але росіяни не здаються і я знову крутонула ключ.

–          Ккхххххииииииииии! – Нерадісно взриднула машинка, але не завелася.

–          Бляяяяяяяяяяхамуха! Вотетада! Штойта? – Промовила я вголос.

Ну, і, власне все. Вийшла я з машинки. Вся така з нафарбованими губами і пахуча духами.

Мишко, звичайно, зраділа, що я так швидко повернулася. А я сиджу і чекаю Хаников. Приїде і піздюлей мені підвісить, напевно. Фігурально, звичайно, висловлюючись.