Це вже було. Неодноразово. Тищу раз пережито, і про що було писано-розказано навіть тут, в жежешке. Але життя йде по спіралі. Як відомо, не я це придумала – нам чужих лаврів (лавр?) Не треба. І тим не менше, тепер я точно знаю, що бомби в одну воронку потрапляють. Легко.
ЯК? Як може розвинутися день, якщо він почався з (тупає ногами, істерить і крутить головою на всі боки) телефонного дзвінка.
О п’ятій тридцять ранку. У п’ять, блять, тридцять!
Визначник номера байдуже, бездушно, автоматом констатував – New York і номер телефону. «Ого! Сам Нью Йорк! Мені дзвонить … Нью Йорк »промайнуло в охмуренном снодійними мозку.
«Нью-Йорк!» – Відгукнулося серце, ухнувши в район виразки шлунка.
«НЬЮ-ЙОРК-НЬЮ-ЙОРК …» – відбивав мозок.
– Хай, мене звуть міс Хамільтон, це міс … – Голос запнувся, – міс Айба … ІБА … Ібанон? Стела?
– Блять, – видихнула я, – Так, міс Ібанон. ІБАНОН! Стелла, це я.
– О, я дзвоню з приводу вашої мами Ніни … – Прізвище мами вона понівечила ще крутіше, ніж мою, але я, звернувшись вся в слух, як справжня параноічка, перебирала в думці всі найстрашніше, що могло статися з моєю мамою в Нью Йорку. А як же інакше? Адже не просто так міс, як її там (?) Хамільтон, дзвонить мені о пів на шосту ранку. У неділю.
– Йессо?! – Кричу я в трубку, мене від нервової напруги нудить.
– Нам потрібно уточнити вашу адресу, тому, що за документами вашої мами, ви є контактною особою, а у нас тільки ваш телефон, – голосно, з ентузіазмом декламує в трубку міс Хамільтон.
– Уоооот??? What happened to my mom? – Не врубують я. Руки тремтять. Горло перехоплює.
– О, ні, нічого не сталося, з вашою мамою, просто ми перебирали файли і виявили, що у нас неповна інформація про вас. Продиктуйте, будь ласка вашу адресу, – щебече в трубку міс Хамільтон.
– Тобто, – закипав ненавистю до міс Хамільтон, її мамі та її всієї рідні, начальству і навіть її домашнім тваринам – Ви, мені подзвонили в половині шостого ранку! в неділю! для того, щоб уточнити мою домашню адресу!, якщо РАПТОМ ЩО щось трапиться з моєю мамою? – Ричу я в трубку так, що у Мишка починають сіпатися вуха.
– Ой, – до міс Хамільтон, мабуть, дійшла хвиля моєї ненависті, – я не знала, що у вас так рано! Вибачте, я не хотіла вас будити! Ой! КМХ .. Ми можемо апдейтнуть ваш профіль трохи пізніше … Досвіданяміссібанон!
– Сама дура! Сама ти ІБАНОН! Щоб ти провалилася! – Репетувала я в оглухлі трубку по-російськи.
– Хана, чшшшшшшшшшшш – зашипів Хаников.
– ТАК??? – Лють переповнювала мене.
– Так! – Рикнув Хаников.
– Ок … – Усвідомила я. – Вибач. Чшшшшшшш – спи.
«Щоб цієї Хамільтон дзвонили о пів на шосту ранку кожен день до кінця її життя, щоб уточнити, блять, її адреса, для, блять, нікому непотрібних, блять, файлів» – співала я сама собі колискову. Але заснути вже більше не вдалося.
Пізніше виявилося, що у мене на правій руці в районі великого пальця, в місці, де палець вростает в руку (ну, що ви ірже?) – Найбільший – огромнючій фіолетово-чорний сінячіна. І розпухло. Палець згинається, але насилу. А Хаников обізвав цю сінячіну – Черняк. Чи пов’язаний цей Черняк з раннеутреннім дзвінком з Нью Йорка – я так і не зрозуміла.