Куди не гляну, так скрізь симпатичні мені люди шукають траву зеленішою. Чи не міцний, а саме зеленішою.

Їде хлопець з коханою в благополучну Німеччину з Криму в момент загострення націоналізму і втрачає по приїзду кохану, а сам поринає в мафіозні розбирання турків. Причому він з боку закону. Але від цього йому в благополучній Німеччині не легше.

Їде чоловік з перебудовної України в Нову Зеландію зі ста доларами в кишені. Перший рік живе підніжним кормом, їсть кроликів (що для місцевих схожа крисоеденію), водить тургрупи в гори. Через кілька років відкриває свою фірму, забирає сім’ю до себе і думає, що заслужене благополуччя відбулося. Бере кредит на розвиток свого туристичного бізнесу, і тут трапляється криза. Всі спродуй, починай спочатку.

Подивишся на Ізраїль з боку – здавалося б, ось де люди мають своє складне щастя. Так, війна на виживання проти божевільних маніяків. Все чітко – тут свої, там чужі. Самий пік чесного життя.
Послухаєш друзів-ізраїльтян, а, виявляється, і там, на фронтире – чвари, брехню політиків і продажність чиновників. Одне переміщення своїх (своіх!) поселенців чого вартий.

Під френдстрічку знову звучать думки про те, що “їхати треба”. Тушкою чи, чучелком, але треба.
В Америку чи, де хабарів беруть не сильно менше, а копи зустрічаються майже такі ж “дерев’яні по пояс”, як і в Росії.

У Норвегію чи, де законослухняність місцевих ідеально компенсується високими податками і злочинністю заїжджих поляків.

У Швейцарію чи, де скоро таки продавлять дозвіл на будівництво мінаретів, всупереч волі корінних жителів.

Куди ще?

Я, коли переїжджав до Пітера, в поїзді розговорився з попутником. Він, чиновник передпенсійного віку, пояснював мені, що життя в Пітері вже ніякий не залишилося, все в розрусі і нічого там більше ловити. Переконливо так пояснював. Сам він утік до Москви.
Його щастя було там, у тому кінці шляху, звідки виїхав я.

Ось я і приїхав в місто, в якому “неможливо жити”. У місто депресій, Достоєвського і сльоти.
Місцеві постійно твердять, що тут саме неможливо жити. Сухоти, вода погана, гопники і бруд.

Ну да.
Знаєте, хлопці, а тут таке небо! Я ходжу з відкритим ротом, не можу намилуватися.
Знаєте, а у мене тут сама чудова дружина, хоч ми з нею і лаемся порою. І самий чудовий на світі син, хоча я до сих пір не дуже ще вірю в це чудо.
І ще у мене робота моєї мрії, хоча мені вже хочеться більшого.

А в іншому – все так само.
Я так само виходжу з ганчіркою і в гумових рукавичках прибирати чиюсь блювотину з під двері парадних, бо не хочу, щоб мої, повернувшись з прогулянки, в це вляпалися.

Я так само виходжу з ліхтарем і бейсбольною битою під курткою, щоб попросити обдолбаних хачів вимкнути музику під вікнами. О другій годині ночі. Сам, тому що міліція, по досвіду, не приїде.

Так само підхоплююся під ранок і йду розбиратися на запах гару. Тільки два роки тому смітник двірники і бомжі палили прямо під моїм вікном, а тепер за півкілометра.
І довелося тоді довго, майже півроку, їм пояснювати, що тепер тут живу я. І багаторічну добру традицію палити поліетилен викоріню по-любому. Майже викорінив.
Тепер майже не пахне, але я і це “майже”, з часом, усуну.

І гучні підлітки за цей час виросли нові і я заново виходжу їм розповідати про те, що такі старі пердуни, як я – вночі люблять спати.

Все те ж саме. І, чомусь мені здається, що скрізь для спокійного життя доведеться докладати якісь зусилля. Забезпечуватиме зелену траву собі самому. Інакше й бути не може.
І я навіть не зарікаюся, що не захочу коли-небудь виїхати в іншу країну назавжди. Все може бути.

Тільки, хто-небудь в курсі: ганчірку, рукавички і биту, напевно, на митниці доведеться декларувати?

UPD: Коментарі достатньо цікаві. Особливо рекомендую до читання ці дві гілки:
http://capivar.livejournal.com/39851.html?thread=415147 # t415147
http://capivar.livejournal.com/39851.html?thread=418987 # t418987

UРD2: Брати-євреї – молодці.