Глава 5.
Перед Вірою стояли двоє – один великий, немов висічений з каменя, схожий на дикого вепра, а другий майже підліток, зі свіжим синцем під оком і розплющеними губами. Той, що великий простягнув їй щільний згорток з поліетиленового пакета. Вона перевела погляд з здоровані на пакет, з пакета на здоровила:
– Це що?
– Якщо ви Віра Красавіна, то це вам, – хмурячись, пробубонів здоровань.
– Я Красавіна … – розгубилася Віра.
Момент передачі відбувся. «Парламентарі» розгорнулися на сто вісімдесят градусів і стали віддалятися уздовж по коридору клініки на вихід.
Вона не розуміючи нічого так просиділа хвилин десять … Після взяла в руки пакет, розгорнула … Вміст посилки ввергло її в шок. Акуратно перев’язані помаранчевою гумкою гроші тугими пачками лежали в згортку. Вона нерозумно втупилася на згорток … віддалено розуміла, що в кожній пачці не менше п’яти або шести тисяч … шість пачок … тридцять або тридцять шість тисяч … Саме стільки їй оголосили в клініці. Саме таку кількість грошей було необхідно на післяопераційну реабілітацію її дитини. Звідки це? Хто???
Вона підскочила на місці і побігла слідом за чоловіками. На ганку кініки нікого вже не було. Віра оглянула ще раз все осяжні уголочки лікарняної території, які проглядалися з ганку …. Її серце перестало битися в той момент, коли вона побачила до болю знайому ходу, спину, відклеювану вглиб тінистого скверу клініки. У неї в очах потемніло, у вухах трапився дзвін, вона з усіх сил набрала повітря в легені і з усією сечі крикнула:
– Серьожа!
Що віддаляється спина, немов спіймала уготованную тільки їй кулю, зупинилася, як ніби наткнулася на невидима перешкода. Віра з перехоплених диханням, що ллються сльозами не помічаючи, що біжить в бахілах взялася наздоганяти його. Він не повертався до тих пір, поки не відчув її уривчасте дихання на своїх лопатках. Сергій повільно повернувся. У дівчини тряслися руки, в які ледве втримували рятівний пакет.
– Це ти? – І Віра простягла згорток.
Сергій спохмурнів і опустив голову.
– Чому сам не передав? – Майже пошепки, повним гіркоти, сліз і ридань вимовила вона.
– Я не розумію … – вже ридаючи ридма продовжувала Віра. – Що за дитячий садок … Тобі так противна я і наш син, що ти потайки, через чужих людей приносиш передачки …
У Сергія налилися очі кров’ю, він немов отримав влучний удар у сонячне сплетіння.
– Це не так … я не міг … – почав був він, однак Віра його не чула:
– Звичайно це не так і ти не міг … Ти мені тоді – вісім років тому дуже доступно виразив свою позицію, щодо нашого з тобою майбутнього … Такий боягузтва я не очікувала! Не любив мене, так і сказав би відразу, а то насмітив в мої мізки своїми залицяннями! Що, прийшов час і схаменувся? Вирішив, що ось так, як Робін Гуд, приїдеш на кульгавий коні, а я тут і впаду до тебе в обійми??? Дудки! Ти таких дурочек ще пошукай, спробуй! – Її дуже гарне обличчя спотворилося гримасою внутрішнього болю, – Мені все одно, що з тобою зараз! Ти мене чуєш? Мені по барабану, як ти там живеш! Мені плювати не тебе! Але май на увазі, на дитину ти претендувати не зможеш – ти ніякого відношення до нього не маєш! Ти від нього відмовився ще тоді … Ти зрозумів мене? – Віра відчайдушно схлипнула і вдарила з усього маху Сергія в груди. Сергій з жалем і нескінченною любов’ю дивився на неї і мовчав.
– Що ти за чурбан??? – Не вгамовувалася дівчина і тарабанила по його грудній клітці, – бездушний ідіот! Брудна невдячна свиня, наволоч, ненавиджу тебе! – Мчали немов гострі отруйні стріли її прокльони.
Він простягнув руку, погладив її біляві пасма, розвернувся і рушив геть. Вона на мить принишкла, немов злякана пташка. Потім вибухнула нова хвиля її обурення. Віра ще щось кричала йому вслід, але відклеювану фігуру вже поранити було неможливо …
– Ненавиджу тебе … ненавиджу … – схлипувала і повторювала Віра як заклинання, хоча зміст цих слів носив вже зовсім інший характер …
Далі буде. ..