Протест показав, що Росія – прекрасна країна, в якій живуть мільйони прекрасних людей. Чесних, відкритих і громадянськість. Мільйони з щирою любов’ю як до своєї Батьківщини, так і до своїх співвітчизників, так і, найголовніше, до абстрактних моральних цінностей. В першу чергу – до справедливості. У грудні ці мільйони, всі останні роки спостерігали хамство, злодійство, ницість, нахабність, державне насильство і безкультур’я, прорвало. Чесні, хороші, добрі люди втомилися рухатися по стінку, по стінку, боязко відводячи погляд від чергового злодія з черговим мішком награбованого, навіть не крадеться в напівтемряві, але гордо крокують по головній вулиці, розштовхуючи чесних російських плечем. “Чо встав, роззява?”.
І люди сказали “Досить!”. Люди сказали “Досить!”. Люди вийшли на вулиці. В грязь. У мороз. До рику шеренги напівтварини ОМОНу. Люди, на очах яких всі ці роки всіх протестували демонстративно били і закатували в асфальт, не побоялися побиттів з закачуванням і вийшли. Я пам’ятаю настрою перед Болотної, всі ці спішно поширювані інструкції з юридичної допомоги, правильній поведінці в ділянці і мало не методички по перев’язці бинтами. Люди йшли з упевненістю, що будуть розганяти, бити і хапати. Може бути, стріляти. Ці настрої відмінно відбив Ємелін в знаменитим вірші:
Пов’яжіть я білу стрічечку,
Попрошу прощення у тещі,
Попрощаюся з малими діточками
І піду на Болотну площу.
Жодного разу ні в яких зіткненнях що не брали участь, абсолютно небойові, мирні, тендітні люди йшли на Болотну, ведені простим російським “Доки?”. Страх перед насильством, жах перед безліцей, байдужою міццю одягнених в міський камуфляж покірних орд державних рабів, в цей день відступив перед довго копівшейся, нарешті прорвалася люттю чесних людей, змушених жити в борделі ось уже 12 років. Комуністичні пенсіонери в розвалюються черевиках йшли пліч-о-пліч з лощеної дамами в норкових шубах, імперські прапори майоріли поруч з чорно-червоними прапорами антифа, райдужні ЛГБТ-активісти пліч-о-пліч крокували з православних корогвоносців. Народ забув всі розбіжності і ПІШОВ. І було ясно, що якщо народ пішов, то його вже не зупинити, один удар, один крик, один постріл, одна крапля крові – і завтра вийде не сто тисяч, завтра вийде десять мільйонів. Було зрозуміло, що і розвалюються пенсіонери, і дами з дорогим засмагою підуть і на ОМОН, і на танки, і на Кремль, і на що завгодно. ДІСТАЛИ.
І слизька, оббрехалися, огидна як тремтячі руки молодящейся старого, влада вчинила розумніше. Не стала виставляти назустріч рушивши народу танки, БТРи та ОМОН. Назустріч народу випустили сволота. Вгодовану, випещену, нагулявшись спеціально для цього фатального години ліберальну сволота. Усіх цих Нємцова, Рижкова, Явлінський, хуінскіх, дебілів, дегенератів, підарасів, недоумкуватих і зрадників, які довели свою вірність своїй абсолютній нікчемністю ще в розгульні 90-ті. І російські люди, люди зі стиснутими зубами, люди з палаючими очима, люди з витягнувшись особами хижаків, вже відчувши запах крові через кремлівських стін, люди, відрізнити від зграї піраній, маленьких зубастих рибок, готових обглодать державну тушу до скелета за хвилину, підняли вже мутнеющего в передчутті Великого і Святого Російського Бунту очі на сцену, вже напружилися, витягнулися як струни, як готові зірватися тятиви луків, і кого вони побачили на сцені?
Тупу, бездарність, вкінець охуевшій єльцинської ЖІДОВНЮ. А також прирівняні до неї категорії громадян. Які, ікаючи, пукая і запинаючись, почали мимрити в мікрофон безглузді давним-давно пережувати тексти десятирічної давності. Путін, чи знаєте, поганий. Ми, бачте от яке діло, обурені. У нас, вибачте-вибачте, претензія там до виборів. Таке ось, хе-хе, дільце. Незадоволені ми, хе-хе. Хе.
Все це нагадувало дискотеку 80-их. Коли старих, поплив, забутих і забуття співаків і співачок витягують з їх дешевого провінційно-іноземного Облівіона і, зовсім очманілих, виштовхують на сцену в доверху забитих, громіздкої в передчутті Лужниках. З тією лише різницею, що немцорижкови не були навіть співачкою. І на Болотній їх ніхто не чекав і не передчував. Я на Болотній з товаришами голос зірвав, вигукуючи “Пішов нахуй! Пішов нахуй! Пішов нахуй!”. Ситуацію міг ще врятувати єдиний справжній російський лідер, в примарному погляді якого іноді проскакували відсвіти образів крові і рішучості – Навальний – але він сидів у тюрячке. І падаль, і стерв’ятники разжіралі і разжіралі, розтягували і розтягували підняту їм хвилю обурення, впиваючись чиненої ними ницістю. Вони гвалтували цілу площу, все сто тисяч чоловік. Я стояв недалеко від сцени, я бачив, що вони всі були страшенно збуджені, їхні дико пер чиниться ними нечестивий акт, слюні текли по їх нерівним від садистського насолоди особам, щелепи тремтіли від збудження, оченята закочувалися.
Вони насолоджувалися тим, що вперше в житті, в прямому ефірі, по всіх каналах, на очах у всього світу вони безсоромно ебалі російський народ, по одному лише клацанню тремтячих старечих пальців став з хижака жертвою. Потім пішов похоронний сніг, схожий на попіл згорілих від побаченого безсоромності небес. Усіх, хто стояв у перших рядах, нудило від безперервного чотиригодинного ора обурення. Люди хрипіли. Люди сіпелі. Люди обнімалися і плакали від безсилля і ненависті. Сніг йшов гущі. Темніло. Хтось знаходив у собі сили зачепитися за ілюзію нових мітингів, за ілюзію фінального протистояння на президентських виборах – я був одним з них. Хтось просто спаленими здерти ковтками тихо просив води, як поранені і вмираючі на поле Ватерлоо. Гниди зі сцени обіцяли прийти ще. У цьому ніхто не сумнівався.
Потім знівечену, побиту, змучену, істраханную, іздроченную Болотну площу тихо огорнула милосердна тьма. У ній тихо спалахували боязкі вогники надій на майбутні місяці, на нові мітинги, на Навального, на березень. Потім настав березень і всі останні вогні погасли. Протест пішов. “Лідери протесту” поповзла, шарудячи єльцинської лускою, в свої вистеленную павутиною нори. Але росіяни – принижені, ображені й обдурені в момент вищого прояву святого патріотичного почуття, у момент колективної, соборної молитви в похмуре грудневе небо, в момент рішучості, в момент святості, в момент, коли і правда “попрощалися з малими діточками” – російські залишилися .
Їх серця саднить, їх порвані барабанні кровоточать, їх долоні в подряпинах від встромити нігті. І найголовніше – світлий вогонь радості й очищення в їх серцях повільно змінює колір, стаючи похмурим, темним полум’ям помсти. Це Росія, і тут кожен рано чи пізно отримує своє. І Кремль, і “лідери” не погасили полум’я російської плити, вони лише вибрали інший, повільний режим прожарювання.
Тим гірше для них. Тим веселіше для нас.