Несподіваним відкриттям обернувся для нас нетривалий візит в Кавказький біосферний заповідник. Не можуть не дивувати і не захоплювати численні стада диких тварин небудь в Африці, наприклад в Серенгеті, знайомі більше з популярних телевізійних передач про природу. Комусь пощастило з цим світом стикнутися і в реальності. Але щось подібне, нехай і не в тих масштабах, виявляється можна побачити і у нас в Росії, причому поблизу від досить заселених і обжитих людиною місць. Принаймні, практично з однієї точки, протягом однієї години, нам вдалося спостерігати відразу понад півсотні диких турів, пару десятків сарн, що вільно розгулюють по схилу і двох ведмедів, щоправда, досить далеко. Весь цей театр звірів пощастило побачити під горою Джуга, в одній з віддалених частин заповідника. А трохи пізніше, вже на іншому схилі Джуга зустрілося досить велике стадо зубрів, з тридцять.

На відміну від тварин в Африканських національних парках, які так вже звикли до цікавих людям, що можуть собі дозволити вільно розгулювати поряд з автомобілем, Кавказькі мешканці людини близько не підпустять. Не було ще досить тривалого періоду в їхньому житті, достатнього для того, щоб відкластися в генній пам’яті, коли людина зовсім не представляв небезпеки. Це, незважаючи на те, що Кавказький природний біосферний заповідник має тривалу історію охорони диких тварин. Ось навіть і за часів зовсім недавні, а вірніше в лихоліття дев’яностих, тут хтось міг собі дозволити хижацьку полювання з вертольота. Просто так постріляти по живих мішенях і навіть здобич не забрати.

Тепер порядок відновлено, ніяка полювання не тільки не вітається, але і повністю заборонена, як і повинно бути в заповіднику. Зате до екологічному туризму інше ставлення, хоча він і не дуже тут розвинений. Є кілька цікавих і повністю відкритих для відвідування маршрутів, в периферійних частинах заповідника. Для більш глибокого проникнення в цей релікт дикої природи потрібне особливе обгрунтування й узгодження з керівництвом заповідника.

Моя пропозиція провести невелику ФотоЕкспедіціі на охоронюваній території було зустрінуте несподівано добре. Мало того, директор заповідника – Шевельов Сергій Георгійович запропонував допомогу провідника в особі одного зі своїх молодих наукових співробітників і знавця території – Сергія трепетом. Сергій придумав досить цікавий маршрут, протяжністю близько ста кілометрів, який потрібно було пройти пішки, разом з усією апаратурою та іншим спорядженням на власних плечах. Це, крім усього, додало заходу деякий спортивний сенс і необхідність долати труднощі. Зате вдалося побачити одну з найглибших частин заповідника.

Наш десятиденний маршрут розпочався на кордоні Гузеріпль. Це ще на території Адигеї. А закінчився у відомій тепер уже всьому світу Червоній Поляні. Таким чином, перетнули весь заповідник, і вийшли до узбережжя. Розмах будівництва на цьому олімпійському об’єкті виявився завершальним одкровенням всього нашого походу. Сама по собі Червона Поляна знаходиться вже за межами заповідника, але звідси на його територію проходить якраз один із дозволених туристичних маршрутів.

Між іншим, в глибоко радянських часів, тут дуже навіть вітався туризм, особливо пішохідний та були створені всі умови для цього. Існували навіть подекуди бази, де туристи могли поповнити свої запаси продовольства, причому за цінами не вище, ніж у населеній місцевості. Та й зараз стежки в непоганому стані, підтримуються працівниками заповідника. Причому, при бажанні, на нашому маршруті можна було взагалі обійтися без намету. Досить багато лісових хатинок, розташованих не так далеко один від одного. У них ночують єгеря, в своїх обходах ввіреній їм території.

А взагалі територія не мала, щось близько 280 тисяч гектар. Заповідні землі займають частину Краснодарського краю, Адигеї і Карачаєво-Черкесії, межують з Абхазією. І історія тут вже відносно довга. Ще в 80-х роках дев’ятнадцятого століття були покладені деякі почала охоронюваного статусу цієї частини Кавказу. Раніше, до 1864 року тут жили черкеси. Потім землю захопило Кубанське козацьке військо. Черкесов виселили в Османську імперію. Потім сталося ось що, царське сімейство в 1888 році орендувало у козаків землі в басейнах річок Велика Лаба і Біла для великокнязівської полювання. Ясна річ князі не так вже багато часу проводили в мисливських розвагах. Зате твердження особливої ​​охорони дозволило захистити місцевих тварин мешканців від посягання багатьох інших мисливців.

Що ж стосується зубра, дикого бика або Домбаю, як його називали черкеси, то науковому світу він став відомий тільки в середині дев’ятнадцятого століття. Спори про його існування завершилися лише тоді, коли до Москви був доставлений живий теля. Незважаючи на обмежений доступ до місця полювання августійших осіб, до кінця дев’ятнадцятого століття ареал проживання зубрів значно скоротився. До того часу їх зустрічали тільки в верхів’ях Уруштена і Білої.

Термін оренди закінчився у 1906 році. Тоді Рада Кубанського козачого війська винесла постанову про розділ царської оренди в наділи козацьким станицям. Це б остаточно згубило унікальний тваринний світ цього краю. Але, як завжди, знайшлися окремі особистості, які присвятили своє життя збереженню первозданної природи. Якраз тоді, на посаду лісничого Білоріченська лісництва був призначений Христофор Георгійович Шапошников, відомий натураліст-дослідник. Ось йому-то і його співтоваришам і потрібно сказати спасибі, що ще хоч щось вдалося зберегти. На створення заповідника пішло дуже багато часу. Початок було покладено ще в царські часи, тривало в смутні революційні часи і лише третій грудня 1920 Кубансько-Чорноморський ревком ухвалив про створення Кубанського високогірного заповідника на чолі з Шапошниковим. Однак реальних коштів на його утримання не знайшлося. Тільки 12 травня 1924 Раднарком РРФСР прийняв декрет, що підтверджує існування заповідника і відкрив його фінансування. Тепер він іменувався Кавказький зубровий заповідник. Саме, в основному для захисту цієї тварини він організовувався. Сам Христофор Шапошников був проти такого статусу, бо вже зовсім не був упевнений, що залишився хоч один зубр. І дійсно зберегти Домбі не вдалося. Останніх трьох особин бачили у гори Алоус в 1927 році.

Так що, на жаль, ті зубри, яких довелось нам побачити на Джуга, не зовсім те ж саме тварина, яка мешкала колись в цих горах. Насправді це нащадки зубробізона, яких завезли сюди в 1940 році з заповідника Асканія-Нова. Тим не менш, нові мешканці цілком освоїлися на новій території і виглядають цілком реліктових, ніби жили тут споконвіку. Успішно освоїли нішу, зайняту колись їх родичами.

У непросту історію Кавказького заповідника внесли свої трагічні сторінки і роки війни. У 1942 році майже вся його територія була захоплена німцями. Трохи до Гузеріпля не дійшли, де знаходилося Управління заповідника.
Тепер, а точніше в 1979 році ця територія, що охороняється отримала міжнародний статус біосферного заповідника. Так що це вже загальносвітова цінність і надбання, спадщина всього людства.

Наша невелика ФотоЕкспедіціі ніяк не порушила життя цього, одного з решти ще на Землі, щодо первозданних куточків природи. Сподіваюся, цей світ зможе і надалі спокійно співіснувати поряд з людиною, не руйнуючись від його необережного дотику.

© Карпухін Сергій www.photogeographic.ru

Поблизу від кордону заповідника в Гузеріпле є ще й археологічна пам’ятка – дольмен. Складене з кам’яних плит стародавня споруда, якому приписують вік близько 5000 років. З приводу функціонального призначення дольменів досі немає однозначної думки.

Річка Кіша. Це ще територія Адигеї.

Наш табір на перевалі аспідно.

Сарни. На жаль, у мене не було далекобійної оптики.

Ведмідь перетинав сніжник, ковзалися і смішно з’їжджав вниз.

Масив Джуга. Долина Уруштена.

Озеро під горою Джуга на початку червня ще приховано під льодом.

Під горою Джуга дуже вдало пополювали на ведмедя. Побачили його здалеку, коли він тільки почав підніматися по кулуару. Нас він не помічав. Вітерець був від нього. Ми сховалися за великий камінь і дочекалися, коли він підніметься до нас. Залишилося всього близько 50 метрів і наші затвори заклацали. Це була повна несподіванка для звіра. Кілька секунд він стояв у заціпенінні і подиві.

Нарешті ведмідь усвідомив, що відбувається, незграбно розвернувся і потужними стрибками понісся вниз по кулуару. А далеко внизу за всіма подіями уважно спостерігав вовк.

Під горою Джуга є метеостанція, вона не належить Росгідромету, а перебуває у віданні заповідника. Там ми зупинялися на один нічліг. Від неї, з високого обриву, відкривається чудовий вид долину Уруштена.

Кавказькі зубри власною персоною. Близько не підпускають, шикуються стіною, опускають голови, телят ховають подалі.

Масив Джуга, долина річки Уруштен, вдалині хребет Скирда.

Гора Алоус. Вид з масиву Джуга.

Семіозерье. Примітне містечко на вододілі між Уруштеном і Лаурою. Всі сім озер ще не відтанули від зимової сплячки. Зате рододендрони в самому кольором.

Тут починається спуск з гір у долину Мзимти, до Червоної Поляни. Прощальне ранок порадувало нас своїми картинами.

Ця фотографія зроблена не в цій експедиції, а кілька років раніше, але знята вона поблизу від Червоної Поляни біля підніжжя масиву Ачишхо.

Усі фотографії © Карпухін Сергій www.photogeographic.ru

Кавказький заповідник 2006