Взагалі, я люблю високу температуру. При 39, щоправда, дуже сильно болить голова, але зате не болить вже нічого з решти списку. При 37 я звичайно не хочу жити, ближче до 38 я взагалі хочу тільки дрібно трястися під парочкою ковдр, 38,5 – це повний набір больових відчуттів в дрібних і великих м’язах.
А 39 – краса.

Я сьогодні прокинулась така щаслива, думала, що одужала. Виявилося, температура повільно перевалює за 39,2. Поки намагалася збити еффералганом, приготувала їжі, перефарбувала нігті і взагалі відмінно провела час. Потім клятий парацетамол переміг, стало 37,8. Незрозуміло, кому я цим зробила краще.

Але взагалі, я сирота натуральна. У будинку – ні пакетика НІМЕСИЛУ, а інша погань збиває мені температуру повільно і погано. До нормальної збити ще не вийшло жодного разу. Трьох посилала за Німесилом, жоден не приніс.

А ще добре коли сильно за 39, особливо, якщо гуляти піти. Пам’ятаю, я в амбулаторію ходила з 39,5. Такий нереальний світ навколо, просто ах. Зовсім інше світовідчуття. Не те що при банальних 37,5 – лежи собі і страждай. Нудьга. І навіть крові попити нікому, хоча у мене вже великий список страждань: я хочу цукерку, хочу кока-коли, я хочу апельсинчик, і ще щоб мене жаліли, коли я прошу, а коли не прошу, щоб не чіпали, бо мені вже жити не хочеться.

Добу хвороби за спиною. А мені вже набридло страждати, між іншим.