я була старанна дівчинка і багато чому, чого вчили в церкві, навчилася не вникаючи, просто прийнявши метод на віру.

один з таких методів укладений в цитаті “майте один одного за більшого від себе» (Филип’ян 2:3).

багато – можливо – занадто багато – роки я вважала що люди навколо – розумнішими і знають краще, а в мені якийсь вроджений дефект, раз бачу інакше, розумію лівіше, або взагалі плутаю рівні.

потім-то я розібралася звичайно, але ось ці роки життя за методом почитати одного за більшого себе сформували в мені дуже здоровскій психологічний навик:
я ніколи не відчуваю що мені недодано, і життя могло б скластися краще, і мене могли б оточувати більш гідні люди – розумніші, тонше, образованней і що там ще

тобто коли раптом виникає в голові інша – поліпшена – версія мого життя, то не мучить, а швидко гасне.
а коли виникає в голові погіршена версія житті – теж гасне, обдавши холодом і мороком, від чого затишніше кутатися в свою реальне життя.

саме цей метод – апріорі почитати одного за більшого себе – як я тепер розумію – рулив і моїми стосунками з вовінам батьками – простими сільськими людьми. І вони це відчували і між нами не було ніякого антагонізму.

Тобто не те щоб я усвідомлено собі твердила “вони – вище мене”, немає, це якось само собою відбувалося, в силу давньої індоктринацію цієї “заповіддю”.

звичайно, моє життя не являє собою задушевну картинку – я збивалася з курсу не раз – але базовим все одно залишалося це апріорне шанування цінності іншого. це рятувало від марного узагальнення в стилі “кругом – мудаки”.
можливо колом – і так, але поряд зі мною – ні.

і виходить, що цей метод – в основі ауто_ достатку життям.
і схоже, нічого іншого і не потрібно.
тому що неважливо де ти і з ким, і на якому рівні.
важливо лише як ти себе у всьому цьому відчуваєш
____