.

ВИКОНАННЯ БАЖАНЬ

Вони вирушили в дорогу на світанку.
Першим йшов Малюк, за ним – Карлсон, а замикав похід Боссе.
Карлсон бурмотів щось про те, що там, нагорі, всі їх бажання здійсняться.
Але до верху було йти і йти. Спочатку вони проповзли мимо двох зотлілих миротворців у блакитних касках. Миротворці грали вічну партію в шахи, встигнувши зробити лише перший хід пішаком.
– А я їх пам’ятаю, – сказав Карлсон. – Я був ще хлопчиськом, коли вони вантажилися у нас у дворі. Веселі такі, сміялися всі …
Вони звернули з пустельній сходів і пішли довгим коридором. Туди, крізь вибиті вікна, намело цілі пагорби піску.
Карлсон зупинив їх порухом руки, а сам став нишпорити по кишенях. Нарешті він витяг звідти якусь неохайну масу і звелів всім катати з неї катишки.
– Що це? – Спитав Малий.
– Це тефтелі. Я ж казав: тут такі місця … ну, самі розумієте – Собача Нямка. Відразу побачите, як вона тефтеліну хапне. У минулому році тут йшов Старий Юліус, і Собача Нямка зжерла його разом із черевиками. Я бачив супутниковий знімок – там ніяких черевиків вже не було.
Вони почали кидатися тефтелями як заведені.
Собача Нямка, втім, зі своїх піщаних нір не здалася.

Супутники знову стали підніматися по сходах, на якій не вистачало декількох прольотів, і довелося лізти, тримаючись за висячі в порожнечі перила.
Коли вони потрапили в новий коридор, то впали від втоми прямо в м’яку подушку злежалася пилу. Один Боссе пішов по колу, обмацуючи стіни. Раптом щось писнув – мабуть, Боссе натиснув якусь невидиму кнопку. Стіна затремтіла, брязнули, і раптом все навколо освітилося жовтим від ламп і дзеркал приїхав ліфта. Боссе обернувся.
– Ні-ні, – крикнув Карлсон злякано, – в ліфт не можна-я-я! .. Не можна в ліфт! Знаєте, скільки людей хотіла дістатися на дах у ліфті? І де вони зараз? Один так кричав, так кричав – на дах його винесло, але він і сам був потім не радий … Адже тут, у Домі, найправильніший шлях – кружної. У Будинку завжди так – чим довше йдеш, тим швидше будеш.
Але Боссе не слухав його, а ступив у яскравий прямокутник, і двері з брязкотом зімкнулися за ним.
В коридорі знову стало темно.
– Він був приречений, що й казати, приречений з самого початку, – Голос Карлсона тремтів. – А я тобі скажу так: ти, Малюк, мені з самого початку більше подобався. Не переживай, що ми так ізвазюкалісь, справа-то житейська. Житейське-то справа. Подумай, що нас чекає на даху, – адже там є буквально все. Все і багато. Для всіх. Практично ніхто не піде.
Потім Карлсон став розповідати про якихось мокриць, що крадуть дітей, а потім про виродків – гастарбайтерів з тих країн, і назви-то яких ніхто не пам’ятає. Під час пуску Коллайдера бігти їм було нікуди, і вони залишилися тут. Найцікавіше, що всі їм приписували якісь дивні якості, але ніхто самих виродків в очі не бачив:
– У нас тут був маніяк, абсолютно божевільний – ходив на полювання зі скальпелем. Одним рухом розвалював людини надвоє. Ось як!
Малюк і Карлсон ще довго плутали по сходах і коридорах, заходячи в різні квартири, мало не впали в зруйнований сміттєпровід, але все-таки піднялися ще вище.

Боссе чекав їх на наступному поверсі, відразу за дверима на горище. Замок з дверей, відзначив про себе Малюк, був збитий тільки що.
І ось горище лежав перед ними, повний дивних і непояснених предметів. Мабуть, через дах текло, тому що на підлозі стояли величезні вічні калюжі. Малюк задивився в них – там, під шаром води лежали нетлінні порнографічні журнали, патрони, рушниці, шприци, гроші, плівки та мікрофільми.
Карлсон знайшов швабру і бив нею вцілілі лампочки під стелею.
Боссе копошився у своєму російською речового мішка і діставав звідти банки, схожі на російську тушонку.
– Залишите на денці? – Попросив Карлсон облізнувшісь.
– Всім дістанеться, ніхто не піде, – весело відповів Боссе.
– Стоп. А це що? – Насторожився Карлсон.
– Це бомба, – просто відповів Боссе. – Ми з приятелями її зібрали в університеті. Я адже тут був, в цій будівлі. У нас була практика, і я поїхав тижні за два до пуску Коллайдера. Я-то все тут знаю як свої п’ять пальців. На ділі тільки соплі та інша антисанітарія. Тому смішно це все – тефтелі ці дурні, бажання … Ось це я і хочу припинити …
Але закінчити він не встиг, бо Карлсон, для маскування обернувся в якусь помаранчеву простирадло, підкрався ззаду і з розмаху вдарив його по голові шваброю.
Боссе відтягнули в темний кут, і Карлсон навалився на останню двері, що відокремлює їх від Дахи. Двері не піддавалися, і тоді Карлсон просто вибив її ногою. Залізний лист з виламаними петлями звалився на дах і поїхав по скату. Розігнавшись, двері вирвала хисткий поручень і пішла вниз, збиваючи по дорозі водостічні труби.
Коли все стихло, вони нарешті вибралися на Дах.
Будиночок був прямо перед ними.
Карлсон ліг на іржаве залізо, розкидавши руки й ноги, як людина з малюнка Леонардо да Вінчі. Він подивився в каламутне і сіре небо і сказав:
– А може, справді забрати фрекен Бок, упакувати все майно в рюкзачок і перебратися сюди, на Дах? Ну, що – підете загадувати? Можна все – навіть член збільшити.
Малюк невміло курив, сидячи на огорожі – спиною до вулиці.
– Ти знаєш, Карлсон, я туди не піду. Я раптом зрозумів, що мені наплювати і на сто тисяч парових машин, і на найкращу в світі колекцію картин, і на десять тисяч банок варення.
Все це не потрібно, якщо у тебе в житті не було навіть собаки.

Вибачте, якщо кого образив