Останній лист на папері я написав років 20 тому. Про що воно було, вже не пам’ятаю. Думаю, що починалося воно так:

– Здрастуй. У мене все добре.

А закінчувалося так:

– Пиши, буду чекати.

І підпис.

І букви іноді наповзали на клітинки, або на полосочки. І коли повертався додому, то дивився в ящик. Не біліє чи там конверт? І розкривав його ще на сходах. Рвав край. Витягав листочок паперу, зігнутий Наполі. І ще раз зігнутий з краю, бо інакше листик не поміщався в конверт. Зате містилася душа, букви розпливлися від сліз, величезні знаки оклику радості, відбитки рідних пальців. Багато що містилося. Запах духів, запах горя, запах любові. Відірви край і дізнаєшся. Остновівшісь на сходах. А потім присівши на сходинки або стрибаючи від щастя. Ламкість паперу, блідість пальці. І можна прикласти до обличчя. Разом. Заритися. Разом. І перечитувати, засинаючи. І букви в душу, вповзаючи в тиші …