Оригінал узятий у d_v_sokolov в Про десовєтизації Правильний матеріал від історика А.Зубова про те, що представляє в ідейному і духовному аспекті пострадянський соціум. На прикладі РФ. Як сильні не те що “рудименти” радянщини, а сама вона в загальному і в цілому. За час існування мого журналу мені кілька разів ставили роздратовано питання: “так навіщо це все потрібно?”, “Справа все минуле”, “охота воювати з мертвої радянщиною” і т.п. Немає ні найменших сумнівів, що ті, хто озвучує подібне, як мінімум не бажають подивитися в обличчя фактам. А факти такі: подобається це кому чи ні, але через понад 20 років з моменту номінального краху режиму населення колишніх республік СРСР живуть в оточенні радянських символів і дат. І це тільки один з аспектів. По суті, багато з того негативу, що ми зараз маємо – все це в значній мірі наслідки тієї негативної селекції, яку впродовж десятиліть вели комуністи. Є лише в другу і навіть у третю чергу партією, а в першу чергу представляють собою організоване злочинне співтовариство (на першому етапі навіть з вираженим ухилом у сатанізм). Саме тому тема десовєтизації і відмежування від радянської традиції на сьогоднішній день продовжує зберігати актуальність.
__

   А.Зубов.Вибор минулого: Звідки нам плисти
  
Громадянське політичне співтовариство має міцну основу тільки тоді, коли в ньому існує згода щодо головних державотворчих принципів. У Великобританії це Велика хартія, королівська влада, парламент, у Франції – Декларація прав людини, визнання революції 1789 р. початком сучасної державності, республіканська форма правління; у США – це війна за незалежність, конституція 1787 р., Білль про права, принцип союзного держави. У кожній з цих країн пройшли десятиліття, а то й століття, поки ці принципи встановилися, утвердилися в суспільстві, стали всіма визнаної його основою. Що робити нам? Чекати десятиліття і століття? Сподіватися на диво і російське «авось»?

Але, по-перше, чого чекати? Загального визнання норм Конституції 1993 р.? Приватизації 1992-го? Рокіровки 2012-го? Мало кого це зараз влаштує. По-друге, в нинішній динамічний час багатьох десятиліть у нас в запасі, швидше за все, просто немає. І по-третє, навіть сподіваючись на диво, треба й самим не зівай. Самим думати, самим трудитися над нашим майбутнім і … над нашим минулим.

Так, над минулим. Тому що саме минуле, ті самі древні хартії, біллі, конституції, декларації – це фундамент теперішнього і майбутнього. А який фундамент, така і вся споруда – згадаймо євангельську притчу про будинку, побудованому на піску. І ще згадаємо слова апостола Павла, що апелює до простої життєвої мудрості: «які коріння, такі й віти, який стовбур, такі й плоди», «з тернини не знімають смокви».

Ми дивуємося, що після 1991 р. у нас швидко склалося держава шахраїв і злодіїв. А навіщо дивуватися? Хіба до 1991 р. в Росії була держава чесних і благородних народолюбців? Хто був таким? Брежнєв, Хрущов, Сталін чи настільки улюблений паном Путіним «товариш» Андропов? Нас намагаються надути на виборах, брешуть в обличчя – а що, ми вже зовсім забули про вибори без вибору і 99,9% за єдиного кандидата «єдиного блоку комуністів і безпартійних»? Ми обурюємося «прихватизацією» власності 1992-1996 рр.. і її подальшими нескінченними переділами – а що, для тих, хто правив в Росії до Єльцина, власність була священна і недоторканна? Може бути, для Леніна вона була такою або для Сталіна під час колективізації? Чому ми сподіваємося, що, продовжуючи Радянський Союз, ми побудуємо демократичну державу, в якій є непорушним будуть дотримуватися політичні та майнові права людини?

А хіба ми продовжуємо Радянський Союз? На жаль, так. І фактично, і юридично. «Геополітичні перетворення 1991 р. не привели до зникнення СРСР як суб’єкта міжнародного права. Незважаючи на зміни території, протяжності кордонів, розмірів населення і т. п., держава під назвою «СРСР» не припинило, а продовжило свою міжнародну правосуб’єктність під назвою «Російська Федерація» – це з довідки правового департаменту МЗС Росії 2006 р. Але мова йде не тільки про право міжнародному. Всі радянські закони продовжують діяти в сучасній Російській Федерації, поки їх не заміщає нова правова норма. Відзначимо, що жоден закон дореволюційній Росії в нинішній Росії не діє. Між Росією нинішньої і дореволюційної правова безодня, між радянської і нинішньої – континуїтету. Це про право. А в повсякденному житті і того більше. Радянська компартійна еліта, офіцери радянської таємної поліції продовжують керувати Росією і через 20 років після кінця СРСР. Національними скарбами, землею, палацами, нафтовими полями, золотими копальнями розпоряджаються ті, хто зумів заволодіти ними після 1991 р. Розпоряджаються так, як ніби вони ніколи нікому, крім абстрактного «радянського народу», не належали. І всюди, в кожному селищі, у кожному містечку – Леніни, Дзержинського, Кірова, творці того режиму, який продовжує нинішня РФ.

Чи варто після цього дивуватися, що ми постійно скочуємося до диктатури в політиці, не маємо гарантій приватної власності, що наше громадянське достоїнство ні в що не ставиться владою? У нас як би республіка, як би Конституція, як би вибори, як би ринкова економіка. Все як би, все не справжній.

Можна, звичайно, сподіватися, що через сотню-півтори років ми станемо нормальною країною і виправимо родової вада – «шкода тільки жити в цю пору прекрасну …» Але і тут гарантій ніяких немає. Може, через сто років і зовсім не буде держави Україна на просторах північної Євразії. Втім, є шлях виходу з комунізму незрівнянно більш короткий, багаторазово випробуваний і вже призвів до відчутних позитивних результатів. Шлях цей – правонаступництво з докомуністичній державністю. Так вчинили всі країни Східної та Центральної Європи після 1991 р. І тепер вони в Євросоюзі, в НАТО, багато в шенгенській зоні, деякі – в зоні євро. Звичайно, Євросоюз і НАТО – це не Едем, але це незрівнянно більш надійний мир, ніж бідне, нестабільне, непрозоре і невільне простір післярадянської держав.

Відкрита чи для Росії подібна можливість руху вперед через повернення до дорадянської основі? Зрозуміло, так. Шлях цей не простий, але що хороше видобувається без праці і чого ми добилися, відмовившись у 1991 р. від правонаступництва з докомуністичній Росією? Перший президент Росії, пан Єльцин, зізнався, пішовши на спокій, що відмова від такого правонаступництва був великою помилкою:

«Ми б жили за зовсім іншими законами – не радянськими законами, побудованим на ідеї класової боротьби і обов’язкового диктату соціалістичного держави, а за законами, поважає особистість. Окрему особистість. Нам би не довелося заново створювати умови для виникнення бізнесу, свободи слова, парламенту і багато чого іншого, що вже було в Росії до 1917 р. До речі, була приватна власність на землю. А головне, ми, росіяни, зовсім по-іншому відчували б себе – відчували громадянами наново знайденої Батьківщини. Ми б обов’язково пишалися цим почуттям відновленої історичної справедливості! Інакше б ставився до нас і навколишній світ. Визнати свої історичні помилки і відновити історичну спадкоємність – сміливий, зухвалий повагу крок <…> Безперечні вигоди від такого рішення, такого повороту подій, мені здається, тоді, в 91-му, були нами, цілком можливо, упущені »(Б. Н.Ельцін. Президентський марафон. М., 2000. С. 196-197).

Багато чого можна додати до цього, але підкреслимо лише одне. Наше суспільство і наша держава зараз гостро потребують відновлення громадянської довіри, того, що юристи іменують легітимністю. Влада дуже багатьом здається брехливою, двадцятирічний експеримент державного будівництва – невдалим, а то й катастрофічних. Комуністи пропонують для зцілення Росії повернутися до «світлих образів» і методам Леніна і Сталіна. Для них це цілком зрозуміла риторика, цілком логічне умовивід. Дивно інше. Чому та частина російського суспільства, яка на дух не сприймає комунізм, прагне до політичних свобод, громадянського гідності, змагальної економіці, непорушності права власності – чому ці люди не роблять відправною точкою майбутньої Росії докомуністичній державу, в якій дійсно все це було чи творилося стрімко до 1917 р.? Ті тенденції, які настільки явно позначилися в Росії до кінця її докомуністичній існування, – включеність в міжнародні, в тому числі і військові союзи, дійсне поділ влади, відповідальний перед законодавчими зборами уряд, непорушне верховенство закону, ефективне самоврядування, гарантовані права володіння і успадкування власності , широкі громадянські, політичні та соціальні права, і все це не за океану, аматорськи запозичене, але склалося зусиллями багатьох поколінь російських людей – хіба це найгірша основа для майбутнього нашого розвитку в порівнянні з радянською тоталітарною псевдодержавними?

Правонаступництво – це не рух назад, не безплідна спроба другий раз увійти в ту ж саму річку, але рух уперед від правильно обраної стартової точки. Це органічна сполука тих двох начал, на яких тільки й може спорудити здорове державне співтовариство – з’єднання історичної легітимності й легітимності правової. Так у Великобританії, так у Франції, так в Сполучених Штатах. Так має бути і в Росії: «Не китайської же муром від людей відділені ми».

Зараз, коли Росія знову, як і в 1991 р., стоїть на роздоріжжі, ми, згадавши наш невдалий досвід першого старту в демократію, повинні ясно усвідомити – звідки слід нам плисти до чаемой мети.

Автор – історик, професор, відповідальний редактор двотомника «Історія Росії. ХХ век »
http://www.vedomosti.ru/opinion/news/1715237/otkuda_nam_plyt?full #