Весна збільшила оберти генератора сонця. З землі назустріч небесного світила полізли маленькі сонечка – кульбаби. Розсипалися по зеленому килиму молодої травички. А повз ходимо ми, середньостатистичні перехожі. Туди-сюди. Немов декорацію поміняли слідом за порою року … Все мимо серця, приймаємо як належне. Значить, не цінуємо … Про це ще Честертон казав. Ну, що світ крутиться навколо нас, чого нам якісь кульбабки.

Все починається з малого … з кульбаби. Або ось ринув злива. А перед цим день був курних і задушливим. Душив. А тут підбадьорливі потоки. Вимиті тротуари, шосе. Земля напилася вдосталь. «Добре-то як», – вирвалося з розкритого вікна … Так, ми пораділи. Але якось буденно, без високих почуттів.

Іду з відрами на колонку. Під струменем пластикова пляшка з-під мінералки в руках кудлатого хлопця: «Кам’яний вік», – коментує він відсутність у квартирах водопостачання. Важко не погодитися. Дві доби без води – ми вже стогнемо. Ні посуд помити, ні голову, ні, пробачте, змити у туалеті. І тут по закінченні випробувальних робіт (випробовують «що» або «кого»?) Водопровідний кран оживає – виливає алмазні струменя живильної вологи. Перша реакція – ейфорія. Краткотечная. А потім потечуть будні, а слідом за ними сотні літрів водиці – в каналізацію. І ми вже забули, як жадали. З крана дзюрчить вода – вже в порядку речей.

Пекуче сонце продовжує випалювати жителів мегаполісів. По дорозі самотнє лапаті деревце, стирчать посеред асфальтної пустелі. Сховалися в його тіні – блаженство. Рушили далі … Далі амнезія. Запитають, не згадаємо. Ну, це блаженство під деревом. Так, ніби сталося за розкладом. Пройшли далі й забули. Як і веселі кульбаби, освіжаючий злива, довгоочікувану струмінь під крана і т.д. А це вже клініка. Хронічна невдячність.