У 1994 році, майже сімнадцять років тому, я вперше набрав телефонний номер Леоніда Олексійовича Амальріка.
Я тоді був всього лише техніком-експедитором «Союзмультфільму», і хотів обійти тих Майстрів, які вже не працювали на студії. Познайомитися, поговорити, розпитати. Першим номером у моїх планах стояло ім’я Леоніда Олексійовича.
Мені був 21 рік. Йому – 89. Мені тоді взагалі були цікаві виключно люди у віці – за 60-70-80 років. З ровесниками я практично не спілкувався. Нема про що було говорити.
Амальрік був головною з живих легенд. Я чув, що він «здичавів», відійшов від світського життя, вів самотній спосіб існування, ні з ким (майже) не контактував, сидів безвилазно у своїй квартирі без меблів та з розкиданому паркетом (пізніше я в цьому переконався навіч). Набираючи його номер, я розумів, що шансів на знайомство у мене немає ніяких.
Він підійшов до телефону. Я заплітається мовою, плутаючись і тремтячи, спробував пояснити своє прохання і попросити про розмову. Він відмовив, звичайно.
Не знаю досі, які сили мене тоді підштовхнули не вибачитися і повісити трубку, а почати наполягати. Я ніколи не був настирним, тим більше тоді, коли ще нічого з себе не представляв. Але я промимрив щось про те, що це було б дуже важливо для розуміння історії, що у мене немає інших джерел інформації про той час, що це були б безцінні відомості, і всяку іншу банальщину. Не пам’ятаю вже, чого я там белькотів.
Він попросив передзвонити через кілька днів. Сказав, що він проти візиту, але, якщо це так треба, готовий щось розповісти по телефону.
У призначений термін я подзвонив (ще більше хвилюючись), і Леонід Олексійович став мені розповідати своє життя. Починаючи з 1917 року, коли він гімназистом спостерігав на Арбатській площі похорони жертв жовтневих подій з боку більшовиків. З надходження в ГТК. Зі знайомства з Меркуловим, Комісаренко, Ходатаевим, Черкесом … Я намагався якомога точніше конспектувати ці скарби, а пізніше – переписував конспект вже читабельним почерком в учнівську зошит зеленого кольору.
Ще через кілька днів відбулася друга бесіда. Потім – третя. Потім спілкування перервалося до літа наступного, 1995 року, коли Леоніду Олексійовичу виконувалося 90. До цієї дати я розбуркати керівництво студії, виканючили гроші на букет, і 8 липня, в день народження Л.А., прийшов без попереднього узгодження до нього додому, поздоровляти від імені «Союзмультфільму». Він розгубився від несподіванки, впустив мене у квартиру, і з цього моменту почалося наше очне спілкування. Ми телефонували, я наносив візити, Амальрік вивалюється на мене нові порції унікальної інформації. Величезними обсягами, не поміщається повністю в моїй голові. А мене все більше займав він сам, його переконання, склад розуму, манера говорити, міркування. Його особистість. Він теж прив’язався до мене, і, здається, вважав мене кимось на кшталт онука. Ще більше нас зблизило те, що, як виявилося, значна частина мого дитинства пройшла в тих підмосковних місцях, де Леонід Олексійович прожив близько третини свого життя.
Зрештою я став шукати можливість для фіксації його спогадів на аудіо або відеоплівку. Тут до речі виявився Марк Ляховецький з його масштабним задумом «Анімації від А до Я». Як йому вдалося уламати Леоніда Олексійовича на зйомку, яка це була авантюра, як я в цьому брав участь – окрема історія. Результат – кілька сеансів бесід з Амальріком, зафіксованих на Бетакамах. Клад немислимою цінності.
Вони пішли в один рік, один за одним – Марк і Амальрік. Незадовго до смерті Леонід Олексійович просив мене зайти, чомусь навіть наполягав на візиті, але я не надав цьому значення і не поквапився. Потім вже зрозумів, що він хотів попрощатися …
До цих пір вважаю, що той день 1994 року, коли у мене вистачило сміливості настояти на телефонному знайомстві, був одним з найголовніших у моїй долі. Визначальним, поворотним. Це був такий же немислимий подарунок Небес, як і потрапляння в грудні 1990-го на «Союзмультфільм», як отримання мігуновского архіву в 2004-му. Якби тоді розмова склався інакше, все моє життя могла піти зовсім по-іншому.
Сьогодні – день народження Леоніда Олексійовича. 106 років.
***
А на Сільськогосподарської
Горить у вікні ліхтарик.
Там, на Сільськогосподарської,
Живе собі Амальрік.
А я блукаю під вікнами,
У снігу сучком копаюся,
Я між чужими вікнами
Одне знайти намагаюся.
Подати рукою, здається,
До гуртожитків ВДІКу.
Як век безбрежен, здається,
Як краток він – гляди-ка!
І може, на кінець років,
Коль нитка не обірветься,
Мені, постарівши на багато років,
Повідати доведется:
Не гуркіт танків чув я
І дзвін промов монарха,
А просто голос чув я
Живого патріарха.
У зелененьких тетрадочки –
Де фразою, де словом –
Майже весь вік в зошити
Як ніби зашифрований …
Ну, вистачить. Все. Йти пора,
Додому дворами крастися.
А раптом … А раптом – прийде пора –
Потрапити туди вдасться?
Всього два кроки немов би …
Але спину страх сутулитися.
Квартиру цю немов би
Епоха чатує.
10 грудня 1994