Сьогодні, 28 червня, для казахстанських журналістів день зовсім не святковий, хоча до минулого року цілих 15 років, з 1997-го по 2011-й, він офіційно відзначався як День казахстанської журналістики, і лише з минулої осені виявився відмінений, точніше похований в надрах Дня працівника інформації і зв’язку.

Автор: Андрій Свирид

Хоча справжній журналіст з будь є працівником не тільки сфери інформації, але й зв’язку – двостороннього зв’язку між суспільством і владою. Інша справа, що навіть і в ті часи, коли 28 червня відзначався як День казахстанської преси, він залишався для преси недержавної і незалежної від влади «святом зі сльозами на очах» – точнісінько як співалося у відомій радянській пісні про всенародне свято Перемоги.

Хто виходив переможцем із численних бойових зіткнень влади з незалежними від неї ЗМІ? На жаль, не преса і не журналісти, і вже тим більше не читач-телеглядач. Так що святкувати по великому рахунки було нічого.

Південно-східний дрейф з весни в літо

Почнемо з того, що за останні 20 років це вже третій за рахунком табельний день, встановлений для казахстанських журналістів, якщо не вважати радянського Дня друку, що відзначається 5 травня і поминають в ряді вітчизняних мас-медіа навіть і багато пізніше 1991 року. Перший же власне казахстанський День друку, що відзначається 10 травня, був встановлений в 1992 році, але в 1997-му замінений червневим Днем преси, який через півтора десятиліття звернули в День працівника інформації і зв’язку.

Цікаво й дуже повчально буде згадати, як професійне свято дрейфував за календарним морю з весни в літо, а по географічній карті – з північного заходу на південний схід.

Вихідний радянське свято був прив’язаний до дати заснування головної, як тоді офіційно вважалося, газети країни і одночасно головного партійного (КПРС) органу – газети «Правда», перший номер якої вийшов 5 травня 1912 в Петербурзі. Потім нам була запропонована в праздніковом якості дата заснування маловідомої навіть фахівцям газети з довгою назвою «Туркестан дала улаяттин Газетт», перший номер якої вийшов 10 травня 1870 в Ташкенті. І нарешті, з 1997-го по 2011 роки ми святкували в день ухвалення закону «Про пресу та інші засоби масової інформації» депутатами Верховної Ради Казахської РСР 28 червня 1991 в Алма-Аті.

Як неважко помітити, шлях з Петербурга в Ташкент лежить з північного заходу на південний схід, а шлях з Ташкента в Алма-Ату (Алмати) – із заходу на схід. Ось вам і південно-східний дрейф. А календарний дрейф від 5-го до 10-го травня і від нього до 28-му червня пролягає з весни в літо.

Причому річна частина дрейфу могла бути продовжена (з червня – в ​​липень), а південно-східний маршрут міг бути змінений на північно-західний (з Алмати – до Астани), якби депутати Мажилісу першого скликання, приймаючи 23 липня 1999 новий Закон про ЗМІ, постановили б черговий раз перенести «червону дату». Тим більше що той закон-1999 діє і понині, щоправда, обважений в обох значеннях цього слова поправками 2001, 2005 і 2006 років, а також цілим рядом невдалих спроб ще і ще раз його поправити.

Рік 1996-й з року 2012-го – це далеко чи близько?

Представляється цікавим згадати тут про двох журналістських «тусовках», якими був відзначений майбутній (тепер уже і колишній) День преси рівно за рік до його офіційної установи.

Півтора десятиліття – це ж і дуже багато, і дуже мало: одних немає, а ті далеко, одні учасники тих подій поміняли особистий статус з верхнього на нижній або навпаки, а політичну орієнтацію – з владної на опозиційну або навпаки. Одні проблеми, обговорювані тоді, зараз здаються незначними (типу «нам би нинішнім проблеми нас тодішніх»), натомість інші проблеми нікуди не поділися (типу «дві тищі років минуло, а як ніби тільки що вийшов»). Втім, судіть самі.

28-29 червня 1996 року тодішній керівництво Національне агентство у справах друку і масової інформації на чолі з Алтинбека Сарсенбаєва провело в передгірному санаторії «Берізки» захід під назвою «Республіканська летючка головних редакторів» за участю 50-ти казахстанських ЗМІ. У підсумковому зверненні півсотні редакторів закликали главу держави не тільки заснувати державне свято для журналістів, але й ставили ряд питань про скасування ПДВ на друковану продукцію, поліграфію та поштові послуги та інше в тому ж дусі.

(Які з цих проблем розв’язалися самі собою з розвитком ринку як такого, а які актуальні й донині – небезинтересен був би розбір економістом чи менеджером в області ЗМІ, яким автор цих рядків, на жаль, не є).

Також 28-30 червня 1996 року існувала в ті роки журналістська організація Міжнародний центр журналістики «Акбар» при організаційному та фінансовому сприянні акима тодішньої Семипалатинської області Галимжана Жакіянова провела на березі озера Алаколь перший і останній у своєму роді Республіканський журналістський симпозіум. Алма-Атинській і Семипалатинськ журналісти числом 25 чоловік, що представляли 20 різних ЗМІ і 5 організацій, у своєму підсумковому зверненні заявили (наводимо цей недовгий документ повністю на правах одного з авторів того заяви):

1. Аналіз суспільно-політичної обстановки в Казахстані показує, що засоби масової інформації залишаються практично єдиним інститутом демократії в країні.

2. Сьогодні в республіці однозначно реанімується цензура, все частіше спостерігається політичний та економічний тиск на журналістів та ЗМІ.

3. Ми вимагаємо неухильного дотримання законного права журналістів на отримання інформації, що сьогодні повсюдно порушується.

4. Сучасна практика показує, що багато положень прийнятого п’ять років тому і чинного понині закону Казахської РСР «Про пресу та інші засоби масової інформації» застаріли. Ми вправі розраховувати, що депутати найвищого законодавчого органу приймуть новий закон, що відповідає нормам демократії і здорового глузду.

5. Особливу занепокоєність викликає фінансовий стан казахстанських ЗМІ. Існуюче податкове законодавство не залишає жодних шансів для їх нормальної життєдіяльності. Світова ж практика показує, що до мас-медіа застосовується щадний податковий режим – зокрема, в Росії вони вже звільнено від податків на прибуток і додану вартість.

6. Проект закону Республіки Казахстан «Про рекламу» у запропонованій редакції в разі його прийняття різко обмежить життєздатність ЗМІ і не дозволить їм в повній мірі виконувати свій професійний обов’язок. Так звані «замовні» рекламні матеріали є необхідною частиною діяльності мас-медіа, якщо тільки вони не суперечать вимогам професійної журналістської етики.

7. Ми вітаємо здорову конкуренцію між засобами масової інформації, засновану на правилах чесної гри.

Бачачи необхідність прийняття серйозних рішень, ми готові не тільки говорити про це, але й діяти.

оз. Алаколь, 29.06.1996

Від червня до червня, від закону до закону

Четвертий пункт Алакольських звернення відгукнувся через три роки – навесні 1999-го, коли був опублікований проект другого казахстанського Закону про ЗМІ. Однак сіль законопроекту була аж ніяк не в модернізації застарілих положень закону-1991, а скоріше в закріпленні цілого ряду законодавчих новацій 1997-99 років, що стосуються преси і, як правило, обмежують її свободу (з ухвалених у ті роки законів про мови, про національну безпеку , державні секрети etc.).

Після досить активного обговорення новий закон був прийнятий 23.07.1999 та в своїй основі є чинним до цього дня. І не пригадаю, щоб хтось називав цей закон відповідає нормам демократії і здорового глузду »(характеристика-побажання з того ж пункту Алакольських звернення), хоча не пригадаю і тотального відторгнення цього законодавчого акту як такого.

Зате самі вагомі підстави для такого відторгнення з’явилися через півтора року, взимку 2000-2001 рр.., Коли тепер уже Міністерство культури, інформації та громадської злагоди, очолюване Мухтаром Кулмухаммедом, підготувало знамениті поправки до закону про ЗМІ, що викликали бурю обурення і самої різкої критики з боку журналістських і правозахисних організацій і навіть невеликий голосовательний криза в Мажилісу. Останній, втім, легко вирішилося після публічно висловленої підтримки законопроекту главою держави: мажілісмени, а потім і сенатори проголосували, а президент підписав його 3 травня 2001 р., акурат у Всесвітній день захисту свободи преси.

Ще через два з половиною роки, в листопаді 2003-го уряд виставив проект нового, третього за рахунком Закону про ЗМІ, за своїм антіСМІшному настрою перевершив навіть легендарні поправки 2001 року. І цей проект був зустрінутий нищівною критикою з боку журналістів і правозахисників, відповіддю на сайті Які критику стало ще більш нищівної проштовхування законопроекту через парламент.

І знову, як і раніше в 2001-му, навесні 2004-го спочатку Мажиліс, а потім і Сенат приймають цей закон, і лише Конституційний рада визнає в ньому незаконними окремі положення, на основі чого президент Казахстану демонстративно і театрально, відкриваючи черговий Євразійський медіа -форум, накладає вето на репресивний законопроект.

Що це було? .. Чи тільки президентський піар, або також і результат нашої боротьби проти «закону-ужастика» – яка-ніяка, але все ж таки перемога здорового глузду? На ці питання навряд чи можливий відповідь-твердження, можливі лише відповіді – оцінні характеристики у дусі «я так вважаю, що …». Однак не відразу і не всіма було помічено, що під шум і грім «без’язикий розмов», тобто наших дискусій з міністерськими лобістами цього закону, був майже безшумно прийнятий Кодекс про адміністративні правопорушення, в якому 11 статей присвячені спеціально журналістам та ЗМІ (для порівняння : в Кримінальному кодексі є 6 «журналістських» статей).

Ці досягнення 2004 року були посилені навесні 2005-го прийняттям «пакета по нацбезу» – цілого комплексу змін і доповнень у безліч законодавчих актів, якісь репресивні новели покликані максимально посилити національну безпеку держави, певне, запалі в угрожаемое стан після «кольорових революцій» у країнах СНД.

Медійне законотворчість особливої ​​рядком

Особливою рядком в історії медійного законодавства стоїть скороминущий епізод осені 2004 року, пов’язаний з другим міністерством Алтинбека Сарсенбаєва, коли він вдруге і, як виявилося, дуже ненадовго зайняв пост глави Мінінформ, вже будучи не держчиновником, яким він був у своє перше міністерство 1993-2000 років, а співголовою опозиційної Демократичної партії «Акжол» – однієї з гілок вихідного руху «Демократичний вибір Казахстану”.

Для подальшої роботи над законопроектом «Про свободу інформації» була створена робоча група незвичайного складу – з приблизно рівного числа керівників журналістських організацій та редакторів провладних і опозиційних ЗМІ.

Правда, група так і не запрацювала толком по причині настільки ж швидкої відставки старо-нового міністра, вже ступив на ту дорогу, що привела його на закривавлений сніг 11 лютого 2006-го. Проект ж закону не просто про ЗМІ, а про гарантії свободи ЗМІ був тихо похований ще до фізичної загибелі ініціатора його розробки.

Репресивні закони і мітингувальники журналісти

Регулярна поява антіСМІшних законопроектів вимагало від журналістів, журналістських і правозахисних організацій не тільки експертно-правової та публіцистичної (аналіз проектів, виступи в пресі) і організаційно-конференціальной (круглі столи, конференції, громадські слухання), але й організаційно-мітингової діяльності, в якій склалася свого роду традиція.

Журналісти-організатори подавали в акимат південної столиці заявки на проведення мітингу на площі Чокана Валиханова – у пам’ятника першому казахському публіцисту, акимат ж із завидною постійністю (в 2004 році ще при Храпунове, в 2005-му і в 2006-му – при Тасмагамбетова, в 2009-му вже при Есімове) відмовляє в «Чоканке» і посилає заявників мітингувати «за Сарай». Іншими словами, в окраїнний «сквер-гетто Демократії» позаду кінотеатру «Сари-Арка», під покровом переміщених з центру міста пам’ятників Леніну та Калініну – превеликий цінителів і захисників свободи слова і преси.

Журналісти обурюються, плюються (хороше місце для мітингів за свободу преси – у пам’ятника автору «Декрету про пресу» від 26 жовтня 1917 року, що заборонив чохом всі опозиційні його партії газети!), Але що робити – проводимо мітинг там, де дозволено. У нас же, всупереч здоровому глузду, діє принцип «що не дозволено, то заборонено», а не навпаки, як було проголошено ще в роки перебудови – от би де теж поміняти дозвільну систему на повідомну …

Перший такий мітинг був зимовий і проходив 7 лютого 2004 року – виступали проти того проекту Закону про ЗМІ, що був прийнятий обома палатами парламенту, але потім відкинутий президентським вето.

Другий мітинг був весняний і проходив 22 квітня 2005 року – виступали проти законодавчих новацій з «пакету по нацбезу».

У 2006 році мітинг 24 червня вийшов річним, як би присвяченим майбутньому Дню казахстанської преси, а виступали проти законопроекту про поправки імені міністра Єртисбаєва.

З усіх тих трьох мітингів наведемо тут текст резолюції останнього «Про законодавчі обмеження свободи слова»:

Ми, учасники мітингу, висловлюємо свій протест проти антиконституційних обмежень свободи слова.

Ми – за вільний розвиток медіа-ринку, за те, щоб у нас було більше хороших і різних газет, телекомпаній і радіостанцій.

Ми – за вільне отримання і розповсюдження будь не обмеженої законом інформації. Суспільство має право знати, критикувати і обговорювати.

Геть чиновницькі перепони вільному слову!

Ні – заборонам на професію!

Ні – заборонам на назви ЗМІ!

Ні – заборонам на вільну думку!

Вимагаємо відхилити реакційний законопроект Міністерства інформації!

м. Алмати, 24.06.2006

Мітингувальники всупереч забороні і зовсім не мітингувальники

А ще через три роки після завершення з дозволеними «за Сараєм» мітингами на захист свободи преси журналістські організації і редакції незалежних ЗМІ отримали в середині червня 2009 року акіматовскій відмова у проведенні мітингу навіть і за «Сариарка». І тоді захисники свободи преси всупереч забороні зібралися не просто в центрі міста, а прямо на «президентській трасі» – вулиці Фурманова, на майданчику біля ганку Національного прес-клубу і прилеглому до нього тротуару.

Будучи як учасником того мітингу, так і автором репортажу про нього на інтернет-сайті Бюро з прав людини, перечитав зараз той репортаж трирічної давнини і хочу відтворити фрагменти з нього – тим більше, що в наступних роках нічого подібного не проводилося.

«Ми виступаємо проти затиску свободи преси і висловлюємо солідарність із жертвами цього затиску!» – Таким був лейтмотив святкування Дня казахстанської преси-2009 Алматинської журналістами, правозахисниками та політичними активістами.

Днем раніше на прес-конференції в Національному прес-клубі було заявлено про намір і готовність публічно відзначити наше професійне свято саме тут всупереч забороні акімату, і ось з ранку 24 червня на майданчику перед будівлею прес-клубу, як і було обіцяно напередодні, зібралися захисники свободи преси в Казахстані числом близько ста осіб.

З іншого боку (в даному випадку можна навіть сказати – з іншого боку барикади) були присутні близько півсотні силовиків у формі і штатському. Позаду будівлі прес-клубу, якраз біля Будинку-музею Д.А. Кунаева, в оточенні ще одного десятка поліцейських чергував автобус з затіненими бічними стеклами, в якому зазвичай після «несанкціонованих» мітингів чи пікетів відвозять їх учасників.

Як це зазвичай буває у нас на початку будь-якого мітингу або пікету, до присутніх громадянам звернувся спецпредставник прокуратури, який зачитав з папірця стандартне «Застереження про неприпустимість порушення закону». Відповіддю пану прокурору були численні заперечення з приводу кваліфікації відбувається дії: акимат відмовив у проведенні мітингу на площі Чокана Валиханова і за кінотеатром «Сариарка», а тут знаходяться офіси Національного прес-клубу та Спілки журналістів Казахстану, біля яких ми, журналісти, зібралися відзначити своє професійне свято. Прозвучало навіть таке забавне порівняння, звернене до скупчилися за прокурорського спиною поліцейським: вчора, 23 червня ви відзначали своє професійне свято – День казахстанської поліції, і ми вам у цьому не заважали, а сьогодні ми відзначаємо своє свято, чому ж ви нам заважаєте?

Не слухаючи цього резону, кілька поліцейських накинулися на одну з груп учасників святкування та спробували відібрати у них плакат із сатиричним зображенням мажілісмена Роміна Мадінова. Нагадаємо, це найвідоміший сьогодні в Казахстані шукач грошових компенсацій від ЗМІ за «моральну шкоду»: незадоволений своїм титулуючи на сторінках газети «Тасжарган», він зажадав з газети сатисфакції на 300 млн. тенге. Чуть позже он получил от суда удовлетворение сначала на 3, а потом и на 30 «лимов», в результате чего издание оппозиционной газеты было прекращено.

Охота полицейских за «нецензурными» плакатами захлебнулась так же неожиданно, как и началась. То ли возымел своё действие эмоциональный монолог публициста Виктора Ковтуновского, который советовал помощнику прокурору и офицерам полиции обязательно приобрести завтрашние номера газет со своими лицами на фотографиях и сохранить экземпляры для детей и внуков, то ли кто-то из полицейских начальников получил по рации приказ отступить на заранее подготовленные позиции. Так или иначе, но полицейские отошли к обочине улицы Фурманова и выстроились вдоль кромки проезжей части, как бы предотвращая попытки участников акции перегородить движение транспорта (правда , они этого делать и не собирались).

Участники же акции протеста и солидарности частью сгрудились на площадке у дверей пресс-клуба , частью выстроились вдоль тротуара с развёрнутыми плакатами. Главную идею проходящей акции наиболее обще выражал, на наш взгляд, плакат с текстом «Свободному Казахстану — свободные СМИ!», выставленный сотрудниками Международного фонда защиты свободы слова «Адил соз». Большой популярностью у собравшихся пользовался универсально-афористичный плакат «Не задушишь, не убьёшь!», выставленный редакцией газеты «Свобода слова». Использованная в этом лозунге песенная строка очень хорошо монтируется и с названием газеты, пережившего не один судебный процесс, и со свободой слова как таковой.

Многие участники акции принесли с собой чёрные или белые повязки из плотной ткани с надписями «Запрет», «Штраф» или вообще без текста, и завязали себе ими рты. Это должно символизировать действия власти против оппозиционных СМИ и в целом против инакомыслия в прессе, против свободы пользования Интернетом (небезызвестный законопроект, окончательно принятый депутатами парламента как раз в те часы, когда проходила акция протеста). По ходу действия «повязки молчания» сползали на шею или были вовсе сброшены, потому что участникам приходилось то и дело объяснять свою позицию, отвечая на вопросы коллег, записывающих репортажи о происходящем. Разумеется, в этих монологах то и дело звучали имена репрессированных коллег и названия закрытых властями масс-медиа .

Кроме собственно журналистов в акции протеста и солидарности активно участвовали лидеры и активисты нескольких политических партий и НПО. И это было с их стороны очень правильно, и вот почему. Когда мы говорим о преследованиях журналистов и СМИ, зажиме свободы прессы, мы всегда подразумеваем (только , к сожалению, не всегда проговариваем внятно) одно важное обстоятельство — вот какое. Авторитарная власть, нарушая права журналистов показывать истинное положение дел в стране и сообщать альтернативные мнения и оценки, тем самым нарушает и права наших читателей и зрителей на получение адекватной информации об окружающей действительности. Поэтому любой правозащитный и журналистский протест осуществляется в интересах не только самих журналистов и СМИ, но и ещё более — в интересах каждого граждански активного и самостоятельно мыслящего человека и гражданина».

С праздником, дорогие коллеги, читатели и единомышленники!

А эта главка данной статьи пускай вся вобьётся в одну заголовочную строку. Могу ещё добавить к этой здравице знаменитый тост (анти -) советских диссидентов 60—70 -х годов прошлого века: «За успех нашего безнадёжного дела!»

И как завершил один из тех диссидентов, поэт и бард Юлий Черсанович Ким свою песню, посвящённую работавшим без малейших шансов на успех адвокатам на политических процессах того времени, а равно и их подзащитным:

Ах, вольное русское слово,
Луч света в кромешной ночи…
И всё будет вечно хреново,
Но всё-таки , слово, звучи!

Их слово было рукописным и в лучшем случае машинописным, наше слово — уже (или пока ещё) печатное и интернетовское. Но всё остальное — и про луч и про ночь, и про «хреново» — на месте. Трёх десятилетий как не бывало. Так что нам остаётся повторить — «звучи», и снова поздравить самих себя и своих читателей с нашим полуотменённым праздником.