Приїхала я якось до подруги (назвемо її Іванової) з ночівлею і кажу: “Тань, а в тебе не збереглися випадково плівки, як ми в Анапу їздили”? Вона говорить: “Звичайно, збереглися” – і приносить мені чотири пленочки. Я там все собі виписала на папірець, що надрукувати хочу, кинула в пакет і поклала це добро на полицю у іванівської ліжка. А потім ми пішли гуляти.
Як водиться, якщо довго гуляти, обов’язково кого-небудь зустрінеш. З наших. Ми і зустріли. Шурика, Пальто й Кисельова з нами чомусь виявилася. І давай з ними пиво пити у дворі. П’ємо собі. Годину, дві, три, не знаю, чи довго. Стемніло вже. Вітер піднявся. І тут мені на голову падає маленька гілочка, яку вітром збило. Та так боляче падає, как-будто дубиною по голові вдарили. І дощ. Ми всі злякалися такого вітру з дощем і пішли в під’їзд, ховатися. Сидимо собі в під’їзді, а на вулиці шумить щось голосно. Потім раптом вилітає фрамуга між поверхами. І як поліло! Залило під’їзд, ящики поштові позривало. А ми сидимо і дивуємося.
У якийсь момент стало зрозуміло, що пиво скінчилося і треба за ним йти, незважаючи на стихію. Щоб іти було не сумно, вирішили нікого не посилати, а йти всім разом. Абияк відсунули під’їзну двері (виявилося, що її деревом завалило) і пішли собі. За пивом. Точніше, полізли через навалені колом дерева, в непроглядній темряві і під сильною зливою. Ось, що значить мета!
Єдиним джерелом освітлення у всій природі були то і справа виблискуючі блискавки, що супроводжуються моторошним громом. Загалом, світла було багато. Але місцевість була слабо впізнаваною. Щоб не загубитися в рідному районі, пішли через шкільний двір. До школі дісталися абияк. По вуха вимазані в грязі. Але ми ж за пивом. Десь у середині шляху у когось дозріла твереза ​​думка все кинути і піти до Іванової. А Іванову, видно, ураганом насунув (може, блискавкою вдарило, поки ми не бачили), в загальному, вона сказала, що у неї батьки вдома. Тому полізли за пивом далі. У школи вже здалося, що для більшої ходьби і швидкості пересування можна перетнути газон і шустренько пробігтися уздовж школи, по стінку – там хоча б дерев повалених немає. Що і стали здійснювати. Але хто ж знав, що якісь страшні собаки обгородили газон дротом, типу, щоб всякі гади, начебто нас, там не лазили? Про цей дріт я благополучно летіла до самої шкільної стіни. Паралельно в газонної жиже втопилися тапки. У сенсі, туфлі. Тапками вони закінчили свою кар’єру. А нас треба було всіх ще бачити. Ми ж на прогулянку не просто так виходили, а при параді. Хто ж йде пиво у дворі пити ненарядним?
Коротше, до стіни я добралася. І навіть дійшла без проблем до другого краю школи, що до пива ближче. Стала вилазити … Далі ясно. Газон облагороджували з усіх кутів. Прийнявши ще грязьових ванн для повного здоров’я і бадьорості духу, поставивши на ноги вже побували в подібній колотнечі тапки, вийшла до своїх. Потім була подолана ще всього лише пара десятків повалених дерев і ми опинилися на місці. У ларька. Тепер вже й не пам’ятаю, чи купили ми там пива. Але напевно, тому що банкет ми продовжили і пішли “до когось у гості, щоб нас поселили”. Тобто по домівках йти було чомусь без МАЗи. Вирішили йти до нашого однокласника. Який теж жив далеко. Набагато далі, ніж той під’їзд, в якому ми сиділи спочатку. І ми туди таки дійшли. Години в 3-4 ночі. І навіть стали довбати. А він нас не пустив, хоча напевно був удома. Ну яка нормальна людина пустить до себе таку кількість не дуже чистих ідіотів одночасно? Потім ми знову вийшли в дощ, побродили там трохи в темряві і стали хотіти палити. Сигарети не промокли, але полум’я запальнички гасив злива. Тоді ми всі чомусь роздяглися до білизни, встали в калюжу під Шуріковской сорочкою і стали палити. У цей час повз нас пройшов перехожий! І ми запитали у нього час. Він сказав: “Хлопці, вам пора додому” і втік, не озираючись. Тоді Іванова сказала: “Ну ладно, х * й з вами, можемо піти до мене”. Ми всі спочатку хотіли її повбивати на місці, а потім Каак побігли до неї додому! Високо підкидаючи коліна.
Прибігли. Я у ванну перша. Від дзеркала навіть відсахнулася. Особа чорне і страшне! Від розмазаної по ньому косметики. Волосся мокре і злиплі. Все, що не особа і не в косметиці – у бруді та глині. Одягу, як такої, і не видно. Розумію, чому той перехожий нас злякався. Він адже нас злякався. Кажуть адже, що якщо на тебе нападе маніяк, треба з ним поговорити, він тоді стає добрішим. А тут цілих п’ять. Ну і втекти вчасно теж добре допомагає.
Загалом, скидаю з себе те, що колись було одягом, і встаю в ванну. Включаю воду в раковині. Забагато Іванова, каже: я з тобою. І починає роздягатися. Встигла тільки до трусів. У цей момент у ванну ж влітає Шурик. Справедливості заради варто помітити, що Шурик дуже вихований, тому він тут же вилітає назад. Але у страху-то очі великі! Тому Іванова в паніці хапається за шторку, щоб прикритися. Я падаю в ванну, тому що мене теж стає видно. Палка, на якій тримається шторка, вилітає з кріплення і одним кінцем падає в раковину, а другим на підлогу. І по ній починає на підлогу шмагати вода, тому що кран з водою повернутий в бік раковини. Іванова в жаху відпихає кран у ванну і вода починає литися чітко мені на маківку. Серед усього цього сюру я починаю кричати: “Прибери воду”! На що Іванова мені відповідає: “Я не можу, я обоссалась”.

Ми іржали так, що навіть не описати – як.
Через якийсь час ми, звичайно, заспокоїлися і з ванної вийшли, інакше це було б зовсім по-гестапівських – санвузол-то у неї спільний. Потім сиділи всі в якихось халатах і рушниках, грілися. Потім розвиднілось. І начебто навіть Іванова цілувалася з пальто. А вранці вже він мені сказав, що хворіє якоюсь жахливою хворобою і, коли все вже розбрелися по домівках, я розповіла про це Іванової. Відповіддю мені було характерне булькання в районі її ліжка. Виявилося, блювати. І вийшла така, як ні в чому не бувало, з пакетом. Я їй кажу: “Тань, ти чого, в плівки наблевала”? Вона говорить: “Що я, дура”? І ми лягли спати. А на наступний день, зайшовши у ванну, я побачила, як на батареї сушиться моя папірець з номерками і 4 пленочки з Анапи.

PS Про хвороба, до речі, виявилося неправда. Набрехав. Ну воно і добре.