Навколо мене останнім часом щось утворилося досить багато молодих і в загальному перспективних дівчат, які або не знають, куди їм самореалізовуватися, або думають, що в самореалізації вони вже досягли своєї стелі і що “справжнє життя” скінчилася.
Іноді я теж піддаюся цим депресивним настроям – а як же, бебі-блюз з першою дитиною, морози, осінні вітаміни в організмі закінчуються. Але частіше, щоб підбадьоритися і згадати, що життя довше і складніше, ніж ми думаємо, згадую історію своєї мами.

Моя мама народила мене у 26 років. Не рано, але й не пізно – а в меддокументах і їй деякі шкідливі рвачі примудрялися писати “старонароджуюча”, але їй і “безплідність” писали, коли вона говорила, що я у них з татом вже три роки не отримують.
Була вона інженером-робототехніка, закінчила МГТУ (тоді МВТУ, “училище”) імені Баумана, писала стародавні тепер програми, працювала в РКК “Енергія” – в тому числі вони конструювали “Буран”. Пішла в декрет і … її знання по професії безнадійно застаріли, тому що тут-то якраз і попер вперед технічний прогрес. Так от, вона потім до сорока з хвостом років не те що не працювала за спеціальністю – навіть не намагалася шукати своє покликання. Просто заробляла на хліб і воду, можна сказати. Тим більше що з татом моїм вона розлучилася, коли мені було три роки. Торгувала книжками в “Олімпійському”, потім квартирами (ріелторська контора), потім репетіторствовала, викладала математику і отримувала добре якщо три тисячі в місяць (я вже підлітком була, добре пам’ятаю ці часів). У неї за душею майже нічого не було, тільки в 2004 квартира з’явилася – і то тому, що мій тато помер і я її успадкувала.

А в сорок один рік вона пішла працювати в банк. Починала з перших позицій, навчалася всьому з нуля. І втягнулася в економічну сферу та кредитну систему. Знайшла себе. З 2006 року ми роз’їжджали по закордонах два, якщо не три-чотири, рази в рік. Машину собі купила. Захистила кандидатську, отримала МВА, купу пропозицій по закордонним стажуванню. Думає купити літнім батькам, які живуть в гарній квартирі, але в будинку без ліфта, ще одне житло – ближче до себе.

Якщо чесно, я цим прикладом завжди надихаюся. Ну що було б, сиди вона в декреті в свої 26 років і горюй, що вчитися пішла не за покликанням (в Бауманку дідусь викладав, ось і “підстелив соломку” дочці трошки), кар’єра обірвалася, та й з чоловіком все погано стало вже на другому році життя доньки? Та нічого хорошого.
Але тут справа не тільки в тому, що у неї величезна сила волі, справа ще й у тому, що життя насправді штука довга і не дуже передбачувана.
Тому, хоч і люблю я іноді повоображать, який буду років у сорок і чого досягну, виходячи з сьогоднішніх стартових позицій, але … Час покаже. А попередньо – ще й переправить на свій лад.