Режисер, який фільмірует Благовіщення на бензоколонці, проблиск віри при гінекологічному огляді, архангела Гавриїла, який б’є Йосипа, щоб той вірив і любив – режисер штучний. Неповторний.
У цьому фільмі Годару вдається – при всіх спробах в бажанні іронізувати (більше йдуть, втім, від глядачів) – висловитися про Віру серйозно, нехай і недогматіческі. Тим-то й цінно це вияв. З подібних висловлювань – тієї ж сили і люті – пригадується “Португальська черниця” Ежена Гріна: те ж бажання постмодернуть да повипостмодернуть (знову-таки – глядача більше, ніж режисера), закінчується чітким Словом.
Цікаво, як Годар сплітає фільм – саме, сплітає, немов підбираючи нитки для ткацької основи. Якісь з них обірвуть, майнувши красою кольору, якісь залишаться цільними. Ось сонце, ось місяць, ось жовте поле квітучої люцерни. Ось тіло, ось дощ, ось вітер. Де душа? Все там же.
(Я спеціально в своїх уривчастих нотатках не наводжу скріншотів з фільмів – хочеться, звичайно, але страшний вибір кадру: а раптом це не той, який потрібний?)
Кінцівка нагадала про картину Вільяма Блейка “Богоматір і сплячий на хресті немовля Ісус” – страшна картина про майбутнє, до якого Христос готується вже в дитинстві.