Суть не в тому, щоб не лізти під поїзд або знак «Не влізай – уб’є». Просто ти ж не Нео – тобто, не волай потім, як койот. Життя не в життя без адреналіну, струму, екшену, аж свербить – значить, буде криваво, довго, вічка вилізуть з орбіт. Дух захоплювало, прохолодою пробиває – в такого зв’язку, раз приспічило покататися, тепер санки свої вози. Без кишок на клавіатуру і істерик по смс – так, свідомо чи здуру, ти за цим туди і ліз.

Ти за цим до нього і горнулася, звикала, чекала з імли – щоб ходити зараз тупо, снулой, і довбешкою ​​збирати кути. Ти потім з ним і говорила, і ділила ліжко одну – щоб вцепляться тепер в перила так, як ніби йдеш до дна. Ти ще одна самка; особина; так чого піднімаєш виття? Він ще один вірний спосіб гостро чути себе живою.

Тебе що, не попереджали, що потім нудота і тремтіння? Ми ж такі бачили дали, що не дуже-то й дійдеш. Ми такі бачили види, що аж скручувало в грудях; ну які тепер образи, коли все вже позаду. Це матч; серед кандидаток були хижачки ще ті – і злетіли; а з ним завжди так – зі щитом чи на щиті.

Тобі дали їм надихатися; киснева маска темряви, слів, парфуму, простого шансу, що якесь буде «ми», блюзу, осені, сміху, піци на Садовій, вина, таксі, – дай відкашлятися, Бог, отпіться, іже єси на небеси, – тебе гладили, воскрешаючи, виймаючи з катастроф, в тобі жили, спустошуючи, дров підкидаючи і строф; маски немає. Чим не хороша я, ну відповідай же мені, Боже мій, – тільки ти адже вже велика, чи не пора дихати самої.

Бог розтягне по сторонах нас; ізолює, розсадивши. Відносини як анамнез, повороту – як рецидив.

Що тобі залишається? З полиці взяти пінцетик; сядь, витягни ці скельця все, оскільки, відблиски, відгуки, вуглинки. Розгриз цю гіркоту з кавою, до молекулок, до часток – він сидить, повернувшись в профіль, тримає сонце між вій. Він дзвонить, у нього важкий день – щетину свою скрібши: «я знайшов у лавки жолудь, ось, і до речі люблю тебе». Ці пісеньки, «ось тепер вже я весь твій», «ну ти там тримайся».

Усі скарби. Не повіриш, але їх вистачить тобі на життя.

vero4ka