Ох. Як сказати-то?
Загалом, я не можу поки сама собі в цьому зізнатися, але здається, чекати вже марно: (Але я че-то все одно чекаю.
У п’ятницю кішка пішла гуляти (вона у нас гуляща) і не повернулася. Вийшли, покричали і забили, тому що вона завжди приходила сама, не на другий день, так на третій.
У суботу ввечері ми пішли її шукати вже всерйоз.
Загалом, у темряві при світлі ліхтарів я вгледів на газоні, який місцеві автовласники уделал під парковку, роздавлену кішку. Мені здалося, що наша. Я не змогла підійти і роздивитися. Не змогла. Подзвонила колишньому чоловікові, щоб він приїхав для впізнання і поховання. Поки тата чекали, ми з дитиною уревелісь.
Папа приїхав, подивився і сказав, що це не Масяня. Інша якась нещасна …
Але ту кішку, все-таки, прибрав і забрав.
Я зраділа і побігла далі свою кішку шукати.
І че-то вже майже тиждень не можу знайти. Зараз вже дуже шкодую, що не змогла сама підійти і переконатися. А раптом тато переплутав? А раптом збрехав нам, щоб дочка не розбудовувалася? Раптом це наша кішка була на газоні?
Я тата питаю по телефону, але він наполягає, що кішка була не наша.

Одного разу Масяня тиждень десь шлявся, потім прийшла, вся брудна і досить.
Мені сьогодні наснилося, що вона повернулася додому.
Блін, якщо прийде жива-здорова, нафіг …