Я по своїй сірості вважала, що тут вам байки з життя розповідаю, вас розважаю й себе забавляти. Але іншим чомусь здається, що я потопчу своїми брудними ногами їхні ідеали, критикую “або навіть” суворо засуджую “. За що вони мене вчора затаврували, розкритикували та припечатали до ганебного стовпа.
Так що в порядку самозбереження пора зобразити те, за що ніхто мене припечатує не прибіжить. Ну ось, наприклад, цих цих дівчат в пілотках. Як ви думаєте, хто вони за професією?

А ось і не вгадали. Це зовсім
НЕ стюардеси, а звичайні провідниці швидкісного потягу. Не кожна авіакомпанія в Старому світі може похвалитися такими стюардесами. Я зняла цю сценку на пекінському Південному вокзалі, якого п’ять років тому ще не було. Як, втім, і багатьох інших, побудованих одночасно з мережею швидкісних доріг. Півтори тисячі кілометрів від Пекіна до Ханчжоу можна проїхати по такій дорозі всього за якихось шість годин.

Нові вокзали відрізняються гігантськими розмірами – поки з одного кінця до іншого дійдеш, всі ноги зносиш. Але організовані вони чудово, є написи англійською, так що при самому мінімальному знанні мови не заблукаєш. Навіть у самої що ні на є провінції, начебто міста Нанжінга.
Саме там нам довелося подивитися сучасний виробничий балет під назвою “Ми осліп ворогів Китаю сияньем наших мармурових підлог”. Його виконували дві дівчини на таких ось машинках. Вони віртуозно переміщалися то гуськом, то в ряд, то обганяючи одна одну, попутно доводячи підлоги до немислимого блиску:
Це перон на тому ж вокзалі – тридцять шляхів, на тлі яких люди здаються комашками:

Саме в поїзді стає чудово видно головна відмінність китайців від японців. Якщо японці в поїзді завжди тихіше води, нижче трави, то китайці навпаки, поводяться, як Чингіз-хан в завойованій провінції. Вони нітрохи не соромляться добрий час кричати в мобільний – щоб на іншому кінці Китаю краще почули! Знову ж таки потрібно перекричати сусіда, який поряд робить те ж саме.
А кому голосно – можуть вуха заткнути або дивитися по телевізору кіно з Джекі Чаном. Або постаратися заглушити з промови заливистим хропінням, як мужик, що сидів позаду нас. Він безтурботно прохрапел всю дорогу від Пекіна до Ханчжоу, прокинувшись тільки для того, щоб закусити

Ну, а ми, само собою, очей не зімкнули – не кожен же день доводиться по Китаю на поїзді кататися! Правда, пейзажі, які бачиш з вікна, найчастіше сумні, як дієтичний обід. Це або ретельно оброблені поля, плантації і городи, на яких око виділяє хіба теплиці не зовсім звичної форми:

Або дрібні містечка з явним пейзанскім нальотом:

Але частіше – села, забудованими одноманітно-сірими рядами будинків, мальовничості в яких не більше, ніж в бляшаному відрі:

Та й нова забудова, яка раз у раз мелькає за вікнами поїзда, не особливо радує око:

Будують в Китаї скрізь, багато, і за принципом “самі ми, може, росточком і не вийшли, але вже все інше у нас – ого-го, яке!”. Починаючи з горезвісної і як виявилося, потрібної тільки туристам Великої Стіни
і кінчаючи греблею на річці Янцзи, від якої користі явно більше.
Прагнення зробити все більшим і масштабнішим добре помітно навіть на квіткових клумбах. Вони часом набувають просто циклопічні розміри, як ось це горохове чудо в Пекіні:

Китаянка потрапила в кадр випадково, але зняти в Китаї щось без китайців майже так само складно, як знайти жваву натовп на Північному полюсі
Ось ще кілька зразків китайського садового монументалізму. Мені здалося, що в них навіть якісь ідеї виражені, але я не зрозуміла, які саме:

Досягається вся ця краса найпростішими, можна сказати, дідівськими методами:
А це вигляд, якщо відійти подалі – щось на спортивну тему:

Вражає, звичайно, але деколи все ж трохи занадто занадто.
Куди симпатичніше виглядають міські куточки, де китайці злегка притримати свою пристрасть до величезних розмірах:

Як вам ці дракончики з хризантем? як мовиться, простенько, але зі смаком.

А як вам ці монументальні жоржини?

Ну, а від квітів на грядці і до квітів життя – діточок рукою подати. На відміну від Індії, я жодного разу не бачила в Китаї дітей-жебраків. Зате мені зустрілося багато чарівних китайчат, на зразок цієї малятка:

Або цього карапузика неподалік від мавзолею Мао:

Це молодші школярі – спортивний костюм в Китаї дуже часто служить шкільною формою:

А це старші, я їх зняла в Нанжінге, годині о сьомій вечора:.

Мабуть, пора на цьому кінчати, поки нічиї відчуття ненароком не зачепила.
І ви дивіться, обережніше з почуттями-то! Як з чужими, так і зі своїми. І хороших вам вихідних!