Казань, звичайно, дуже гарне місто. Хоча і не такий масштабний, як мені здавалося до поїздки. Мені-то здавалося – там все в лісах, там шалено зводяться хмарочоси і величезні мечеті, економіка на підйомі, бігають клерки-татари, місто готується стати новою столицею країни, там треба БУТИ. Коротше, я дуже хотів на це подивитись. Ні, серйозно: я впевнений, що після Москви столицею Росії стане Казань. Про це, як на мене, написано навіть у книжці до альбому “Proxima Parada”.
Але вона виявилася не такою вже й великою. Насправді – майже звичайний російський місто з легким східним колоритом у вигляді кількох “зайвих” букв в алфавіті і вивісках, стилізованих під арабську в’язь. Дороги – не такі вже й хороші для майбутньої столиці, водії – по-східному безбашенні і з замахом на лівосторонній рух, мечеть Кюль-Шаріф – зовсім не така велика, як здається на фотографіях. Клерків-татар в фесках помічено не було. Якщо чесно, народу взагалі було небагато, незважаючи на свято. І, як дуже точно помітив Деодан, це місто весь час намагається прикинутися іншим містом. Ось тут пішохідна вулиця, зовсім як Покровка в Нижньому (що характерно, називається “вулиця Петербурзька”). Ось тут трохи хмарочосів, як би Москва. А тут гарна набережна, схоже на Єкатеринбург. А вночі спокійно і затишно, як у Гельсінкі. Річка Казанка за літо обміліла і звивалася в своєму руслі вибагливим меандром серед дюн і заплав, додаючи всій прибережній частині міста невимовно провінційний вигляд. На набережній нашу уяву вразив інститут сільського господарства з величезним толкіеновскім деревом, вписаним в центральну арку. Поряд височіли дуже гарні будинки-новобуд, прикрашені якимись немислимими кіньми, грифонами, горгулій. Такі ж горгулій і дракони були на воротах у кремлі. “Татарський ампір”, – як назвав усе це Кіра. Ми жили в готелі прямо навпроти кремля і вранці, скочивши на бодряках мало не в пів-дев’ятого, побігли дивитися Кюль-Шаріф. Ця мечеть не така велика за мірками ісламського світу, але дуже витончена. Велика – це, наприклад, мечеть Хассана II в Касабланці. У ній поміститься чотири таких, як Кюль-Шаріф. До того ж, там всередині повний ісламський хай-тек, що розсувається підлогу, все на комп’ютерах, а з самого високого мінарету ночами в бік Мекки простягається лазерний промінь.
У Кюль-Шаріф я відразу ж узяв флаєр та розчулювався, читаючи оголошення:
“Забій жертовних тварин, баранці, виїзд”
“Тільки у нас – яловичина халяль до вашого свята”
“Ступивши на праведний шлях в одязі з салону ХХХ”
“Проводимо ніках” (якісь такі ніках? Звучить смішно, а гуглити не хочеться)
“Краща пропозиція: авіапереліт в Хадж всього за ХХХ доларів”
З хаджем взагалі недобре вийшло. Після концерту на Зілантов ми сиділи в пабі “Лепрекон” і дивилися футбол. І ось там внизу на екрані з’явилося ім’я одного з гравців, скорочене як HAJ (“хадж”). Він, напевно, пенальті пробивав. І тут Сашко як закричить: “Хадж говно! Хадж говно!”
У мене трохи “Бугульма” назад не пішла.
Дивом ми його заспокоїли і дивом не стали нас там різати. А то вийшли б з підсобки злі татари з ножами, і – “забій жертовних тварин, баранці, виїзд.” Не повернулася б група The Dartz з Казані, була б це остання наша гастроль. Нам пощастило, що в пабі сиділи не прості жителі Казані, а місцеві “ірландці”, у яких батьківщина Шир, а релігія Сильмариллион.