За 20 років процвітала при Радянській владі село перетворилася на селище-привид
________________________________________

Володимир Кулебякін

Цю деревеньку відразу і не знайдеш. В Інтернеті про неї всього одна згадка. Мовляв, є така Темрязань в Ульянівській області, і були в ній до революції 274 двору і 1276 жителів, школа, церква. Ось, власне, і все.

Автобус в село не ходить. Немає в ній ні магазину, ні аптеки. Немає лікаря та дільничного. Хліб сюди возить через день машина з райцентру, іноді приїжджає автолавка. Так на відшибі і доживають місцеві старі свій термін. У кожному вуличному порядку залишилося по три-чотири населених будинку.
– За Радянської влади, – згадує тітка Поля, – у селі налічувалося 350 дворів, а нині лише близько тридцяти. Тільки за минулий рік в селі померли вісім осіб. Раніше у нас тут були радгосп, лісгосп, спецшкола для хворих дітей, а магазинів – аж два.
У клубі по вихідним крутили кіно. Все прахом пішло.

На моє запитання, як вона обходиться з дровами, сказала, що цього разу Господь допоміг. Влітку в лісі вродило багато суниць. Збирала ягоду і продавала. Ось і закупила дрівець. Бог дасть, на зиму вистачить.
Зберігає тітка Поля лист подяки від керівників колишнього господарства за ударну комуністичну працю та дострокове виконання п’ятирічки. Зберігає як дорогий спогад про справжнє життя, яка нині кудись поділася.

У колишнього механізатора Миколи досі на руках паспорт СРСР. Російський не отримував. Каже, що він зараз в селі і не потрібний. Працювати все одно ніде, а до пенсії при такому житті все одне не дотягнеш. Останній раз Микола працював три роки тому у приватного підприємця на лісоповалі. Той міцно його обдурив і всіх належних грошей так і не заплатив.
– Тартака у нас ростуть як гриби, – розповідає він. – Вірніше, гриби вже не скрізь ростуть. Там, де раніше ми збирали лисички, тепер порожнє місце. Ліси викуповують підприємливі люди. Гриби і ягоди збирати ще можна, а от дрова – Пшел геть, скажуть. Потрібно дозвіл. А ці бізнесмени викуплять ліс, а потім підпалюють. Адже за вирубку горілого платити треба менше.

Дехто в Темрязані ще тримає деяке господарство. Тьотя Зіна завела гусей. Допомагає онуку. Зі своєї пенсії дві тисячі віддає йому, а на решту чотири якось сама існує. Переживає і молиться за онука, щоб не наздогнала його безпутня доля. У нинішній Росії – це запросто.

2011-10-27

По сторінках газети “Правда”