Під ранок клюнуло уві сні зі старого з моїх минулих життів.
Про дивну пару, яка жила з нами в комуналці на краю міста.
Поки не забув – записав.
Якщо що не так, прошу не лаяти. “Хлопець грає, як уміє”.
Заздалегідь вдячний за будь-яку критику! 
А так будемо вважати, сумна казка на ніч.
Яків Львович.
Заляпаная цистерна з гасом приїжджала на гірку у дворових воріт по неділях.
Втомлена чергу, по більшості мовчки, стояла лагідно підібравши губи. Пропахлі бідони і
пляшки в авоськах так-же як господарі смиренно чекали своєї години.
День на все. Баня, прання, гасниця, відпочинок, …
саме неділю було для того щоб трудяги встигли воскреснути.
А в понеділок …
– Ні-ні, я не можу цього бачити, зсунувши товсті окуляри, зриваючись стогне Яків Львович. Величезні помножені діоптріями, очі, що сльозяться дивляться за вікно в неминучу темряву ночі. Він мізерний, блідий, нещасливий і самотній.
– Залишила …
Старі покручені пальці на колінах. Під зношених пергаментом шкіри просвічують старечі вени.
– І так мене! …
Перша-це в його житті смерть? Звичайно, ні. Але дружину, яка була острівцем його тихого і зрозумілого існування, такий от він ще вранці і уявити собі не міг. Його Блюма лежала за стінкою мармурово-холодна з очима, непорушно зачепитися за іржаві розлучення на обсипали стелі. Позаду лихоліття – картки, станційний окріп, картопляні очистки на вечерю …
Як вижили? За Ташкент? У комор КВЖД на тупиках, у промерзають теплушках?
Але не передовій і не на зазідне, на це ніяк не схоже.
Звідки тоді кітель, чоботи, ремінь? На ці питання, на жаль вже ніхто і ніколи не відповість.
А до такої його лисині швидше пішли-б розшита косоворотка, нарукавники, чорнильниця і рахунки! І огризок хімічного олівця за вухо. Та ще вийшла-б “Волга-Волга!”.
Грузно з астматичним прістаниваніем вона, ЩЕВЄЛЬОВ вицвілими губами про щось заспокійливому і вічному, навпомацки пробиралася по коридору. Друга рука ледь тримала запахнута халат з відвислим НЕ обвязаним паском.
Блюма Мойсеївна уникаючи прямого погляду лише трохи киваючи зустрічається, тікала очима і поспішала скоріше забутися в своєму притулку. Порятунком були кімната й ліжко.
Равлик, одне слово.
Дрова, грубка, гасниця … побут початку п’ятдесятих мав свої примхи і радості.
Тоді ще читали газети, ходили дворами на каток, воювали квартал на квартал, курили просте – смердюче і вечорами, зачаївшись жадібно слухали Голос Америки, настирливою натовпом ввалюється до сусідів подивитися на телевізор. – А чо?
Яків Львович по неділях смажив на великій чорній сковороді ковбасу без
масла, від чого вся кухня наповнювалася їдким синюватим димом.
Бідність, звичка, післявоєнна, помножена на єврейську дивна скупість?
Потім він крутився в перекрученому підтяжках з витягнутою курчачі шиєю у засунути за електропроводку шматка дзеркала, несміливо співав з намиленою помазком і зникав кудись до вечора. Інакше, як у кітелі і галіфе Львовича не пам’ятаю.
Пара заїхала в нашу комуналку в п’ятдесят восьмому.
Десь в Казахстані жила їх, що втекла відразу зі знайомим маркшейдером, дочка.
Ось тільки листів від неї вже давненько як не було.
Двері не здавалася завзято оберігаючи таїнство її смерті. Старовинної вичинки, (робили-таки в в двадцяті!) Замок був твердий і принциповий. Тільки за допомогою сокири через тривале очікування вдалося віджати косяки і побачити якусь прикрість приніс понеділок.
Блюма Мойсеївна померла посеред річного марева, навіщось закрившись на замок. А може, злощасна двері просто зачинилися, заодно давши спокійно померти господарці від гострої серцевої недостатності. Тепер її, що стало ще більшим, тіло ледь вміщувалося на ліжку серед посірілих подушок.
Яків Львович переставляючи ноги, спираючись про стулки величезного, здається століття простояв у коридорі прокурені шафи, тягнеться до кімнаті, ще вчора колишньої їх загальним дахом. Ступнувши, в дикому страху, трагедийно сплескує руками, перекидається на кухонному і, в сльозах, відчужено падає на місце.
– Боюся …
Такі не пристосовані для життя. У свої шістьдесят-сім це – дитина!
Але матуся померла, виїхала, відлетіла і це “назавжди” ніяк не відшукає місце у свідомості.
Решта доробляють сусіди.
Носилки, з якими не розвернутися ушкафа в тісному передпокої, розпливлося тіло покійної Блюм Мойсеївна, галасливі нахлинули санітари, важкий старечий дух в кімнаті.
Це більше схоже на поганий сон з чіпких лап якого ніяк не вирватися.
– Ай-яй … Ай-яй … Куди без неї? – Продовжує, безперестанку хитаючи головою Яків Львович сумну пісню, – Ай-яй … Холодно як …