Ну че, тепер можна і підвести підсумок.
Був у лівійського народу справжній Цар в повному розумінні слова. Жив своїм, чуже в рот не брав, та й народець не особливо дозволяв – ось тобі поняття, ось Спеціально написаний Зільоний Буквар – читай, просвЯщайся.
До питань підходив поширше інших інших – чого тільки сама ідея Річки варто. До людей виявляється відношення помягше, ніж де б то не було: народець у нього в чістабитовом сенсі жил покучерявей, навіть ніж в СРСР.
Спалився як зазвичай на довірливості. Про своїх гномеков Мухаморич був схоже цілком щиро спокійний, а че – раз ситі, значить задоволені. І особливо їх не Плюща. А про жидву наївно вважав, типу “та ну, не буде мене ніхто бомбити – вони всі у мене з долоньки енергоносії хаває”.
Однак в один прекрастно момент з’ясувалося, що викрадена тачила – вона завжди куплених подешовше, тому в зручний момент Стротегіческіе портнером не посоромилися відхопити Мухаморичу ту саму енергоносящую долоньку – аж по саме небалуй.
З одного долонькою багато не навоюєш, і Мухаморич цілком міг погратися в Мілошевича, прийняти пропозиції щурів з Заходу і покірно торкнутися параші. І виграти тим самим свободу родині, і п’ять, а то й десять років собі особисто.
Не вибрав. Зволів шмагати.
Зрозуміло, що Розумні Адекватні Хлопці з числа його найближчих допомагав – різко перестали пов’язувати свою подальшу жизненную перспективу з усім, що стосується Мухаморича. І злили його, як непотрібну тару.
Мухаморич залишився один з невеликої натовпом реальних відморозків, яким було вже нікуди. Зрозуміло, що довго таке не тягнеться, і високоточна керована нагорода швидко знайшла Героя.
Че тут скажеш – жив полковник Мухаморич самим справжнім Царем, а не підарасом; і помер в повній відповідності зі своїм життям, тобто по-царськи. Не сумніваюся – на сьогоднішньому вечірньому розлученні Командир Всіх Батальйонів викличе тебе, поставить перед строєм праведників, і особисто, за руку привітає з прибуттям.
Загалом, Респект, Уважуха і Вічна Пам’ять тобі, Цар Мухаморич. А колишні твої гномекі нехай хаває те, що сповна собі заслужили.
Запублікованно тут