У понеділок увечері зайшов у “Евросеть” і побачив на стійці “Громадянин Поет”. Запитав хлопця в уніформі, який вже “знімав касу”, про ціну – той відповів і додав “якщо будете брати, то тільки без здачі”. Але брати я не збирався – потрібно було ще дізнатися, яку ціну поставлять в книжковому. У книжковому поставили помітно більше і на наступний день я знову зайшов у “Евросеть” і купив один екземпляр. Тим же вечором подарував. На ранок знову зайшов і ще купив. Цей екземпляр довелося подарувати практично відразу, як витягнув його в офісі з сумки, щоб показати колегам. І, нарешті, вчора я зайшов у всю ту ж “Евросеть” і купив останній екземпляр. За стійкою був той самий хлопець, який у понеділок знімав касу – я б і не помітив, але він мені сам нагадав: “Ви ціною цікавилися, а у нас вже останній екземпляр”. Хлопець оформив мені покупку, вибачився, що не залишилося пакетиків (“Нічого?”), І чомусь вийшов з-за стійки, щоб віддати книгу. Він зробив півтора кроки в бік від черги і, вручаючи мені творіння чудової трійці і дивлячись своїми молодими білявими очима мені в очі, запитав: “Скажіть, це – правда?”. Я за звичкою перепитав: “Що правда?”. “Ну те, що в книжці?”.
Не чув я цього питання давно. Року так з вісімдесят восьмого не чув. Вже й відвик відповідати на нього прямо, відповів ухильно: “У всякому разі, талановито”. Хлопець зрозумів, що від питання я йду, і зовсім засоромившись своєї наївності, заплескав віями: “Заходьте”. Тоді, у вісімдесят восьмому, ми подібне питання вважали наївним. Дуже наївно вважали.