Погоду ми, схоже, наврочили. Але не всі ж котові масниця Все-таки мусони взяли своє – третій день похмуро, штормить, дощ (хоч і теплий) і вітер. І додатково з’явилися дрібні кусучіе мушки – Олені хоч би хни, а я чешусь з несамовитістю. Вирішили – яка різниця, раз все одно кусають – підемо в джунглі. І пішли …

Читати далі про гігантських мурах, гігантських багатоніжок, про всякі інші пристрасті і про стежку, яка то є, то немає.

Похмуро – зате не жарко. Мрячить трошки, та й то зрідка. Звична дорога на перевал далася легше – навіть була можливість подивитися по сторонах. Заодно перевірили по GPS – максимальний підйом всього 450 метрів, але здається, що більше.

Мета була – дістатися до місця, де від основної дороги відходить пішохідна стежка, яка йде через гори і джунглі назад, повз усіляких красот і водоспадів. Втім, якби стежки не було, ми б все одно пішли кудись. Гріх адже в номері стирчати

На найвищій точці йти доводилося через туман хмар. Тихо, наче вуха забили ватою. Іноді шелестить дощ, іноді кричить якась дурна птиця в лісі. Або не птах – фіг її розбере. І галюцогенну свіжі запахи мокрого лісу.

Дійшли до стежки. Починалася вона цілком пристойно – в джунглі йшла смуга бетону приблизно метрової ширини під шапкою прілого листя. Облилися з ніг до голови репелентом (не зайве захід, враховуючи, що я в шортах і відкритих сандалях (інакше здохнути можна від спеки та задухи), Лєна – в Крока. Пішли. Жаль, бетон скінчився метрів через триста. Неба не видно – листя , ліани, під ногами – або валуни, або струмочок, поточний по мокрій слизькій глині. Типу така стежка – вгадується лише по рідкісним людським слідах. І все це повито суцільним переплетенням коренів і завалено листям. Переглянулися – вирішили таки йти далі .. .

Бачите стежку? А вона там є Як би.

Йдемо, уважно дивлячись під ноги і вперед – щоб не влізти особою в павутину. Зустрічатися з її творцем якось не хочеться – бачили ми цих павуків, з кавову чашку розміром. Втім, дивись – не дивись – все одно всього не побачиш: Я, наприклад, не помітивши, спокійно переступив здоровенну (сантиметрів 20 довжиною) багатоніжку – сосиска з бахромою лапок. Помітила Лена, вона йшла позаду. Потикали її парасолькою, зраділи, що не змія (змій ми, на щастя, так і не бачили), пішли обережно далі. Щодо розмірів речі нітрохи не брешу – ось наприклад такі по дорозі траплялися муравьішкі: Сигарету такий перекусить за два-три укусу. Парасолькою в нього не тикали – раптом відбере?

Дісталися і до водоспаду. Залізли на камінь – змити глину з ніг і уважно оглянути один одного на предмет небажаних попутників. На Леніних КРОК відшукалася невелика п’явка, мною тварі, на щастя, погребували. Чи треба говорити, що після цього ми взагалі ледве повзли далі, оглядаючи себе буквально через кожні сто кроків. У джунглях, звичайно, дуже красиво і незвично. Але дуже стрьомно з незвички. Зате можна потім гордо сказати – бачили ми ці джунглі. Самі що ні на є справжні.

Ближче до берега ліс став трохи більш обжитим. Стали попадатися гевеї з підрізаній корою (місцеві, схоже, промишляють збором натурального каучуку. Дуже, до речі, дивно виглядає сік – начебто по дереву текла і застигла біла жувальна гумка. І навпомацки – гума. Ще парочка струмочків вбрід, ще пару кілометрів все більш нахоженной стежки – і ми в Текеке, головному селищі острова. Тут уже цивілізація – кафешка, супермаркет і неспішна дорога по шосе назад у готель. Вилазка в джунглі благополучно закінчилася під девізом “Досить дивитися на світ очима Сенкевича” (с) (хто ще, цікаво, чи пам’ятає Сенкевича та Клуб кіномандрівників?)

Всі фото – Nikon D700 24-120/4.0 в основному з софт-фільтром Kenko Softone Speck B