Водила Мійку в Російський музей. Похід вимотав мене, як день роботи лопатою. Мійка кулею мчала по музею, пролітаючи зали та сходи. Вона тікала далеко вперед і орала на весь музей:
– Бабуся, йди сюди!
На скаку вона примудрялася ще нити, що тут їй нудно і хочеться на вулицю.
– Обійдемо все швиденько і додому, так, бабуся?
План був простий і легко здійснимо. Мійка за рекордні секунди пробігла корпус Бенуа і ненадовго пригальмувала у Врубеля. Їй сподобалася його похмурість. Ми просиділи там цілих півхвилини, поки вона відшукувала купальниць на картині «Ранок». А потім поскакали далі. Кожна доглядачка робила Мійке зауваження: то не чіпай скульптури, то не тичь пальцем в картину. Але як не чіпати і не тикати-то? Воно ж все таке на дотик цікаве.
Пробігаючи повз одного з кіосків з сувенірами, я захопила пазл з репродукцією картини Сєрова. Цей пазл і врятував мене від подальшого забігу. Мійке дуже хотілося його зібрати. Вона намагалася сісти на кожен стілець, з якого підняла дупу доглядачка того чи іншого залу. Доглядачки були пильні, так що сісти нам вдалося тільки на іншому кінці музею у картини Федора Бруні «Мідний змій». Пазл був блискавично зібраний. Щоб затримати дитину ще на хвилинку, я звернула її увагу на картину. Розписала сюжет, не шкодуючи епітетів. Мійка була вражена. Встала, підійшла ближче. Розглядала, тикала пальцем, питала:
– А це хто? А ці що роблять?
Я зраділа її тязі до мистецтва і відвела її до наступної апокаліпсичної картині «Останній день Помпеї». Там палав вогонь, рушилися будівлі, живі оптимісти несли дорогих їм мерців, а песимісти споглядали вогненну річку з лави очима, повними сліз. Я коментувала. Мія була в захваті. Мої коментарі слухав увесь зал.
– Все, малюк, вистачить, – втомилася я. – А то тобі снитимуться на ніч кошмари.
– Та вже, – сказала якась літня дама і залишила залу.
А ми вже розглядала «Дев’ятий вал». У сюжеті я знайшла чимало оптимістичного, і Мійка зі мною погодилася. Потім був «Нарцис». Потім «Ісус і грішниця», «Перехід Суворова через Альпи» і «Рада дворянського зібрання». Мійка гальмувала у кожної картини і просила розповісти «цю казку». Доглядачки розчулювалися допитливому дитині. А в мене голова йшла обертом. Хотілося на повітря.
– Бабуся, а тут що?
– А тут у наступний раз, дорога.
– Ну, гаразд-гаразд, – йшла на поступки Мія. – А зараз ми пописати і підемо їсти пельмені.
Потім так і було. Були пельмені в пишечной на розі Італійської та Садової. Був стрімкий крос через галерею Пасажу. Був книжковий магазин Буквоїд, де Мійка носилася по дитячому відділу і набирала повні руки книг. Ми доскакали, домчалися, добігли до хати, і Мійка звалилася спати. А я решту дня ганяла по квартирі, як мішком забита. Вночі мені снилися кошмари. Якийсь невгамовний вбивця, підбурюваний своєю злобною дружиною, зробив підкоп під будинок і стрибав в наше вікно, чіпляючись за кватирку. А ми скидали і скидали його вниз. Нескінченно. До самого ранку.