Серед столових ножів, ложок і виделок молоток для відбивання м’яса був єдиним підходящим інструментом, хоча мене й коробило його призначення. Аж надто воно відповідало нагоди. Останній чарівний горіх лежав на картатій клейонці, як арештант на кахельній підлозі екзекуторской камери. Стільниця була кривої, і, щоб горіх не скочувався, я підперла його парочкою фаянсових свинок – сільниця і перечниця. У хрюшки-сільнички були відбиті обидва вуха, а у хрюшки-перечниці стерті очі. Два бездоганних конвоїра – нічого не бачу, нічого не чую, нікому нічого не скажу. Зверху жовтою плямою падало світло ледь прикритої ганчірковий абажуром лапочки. З відходом Маринки убозтво знімною квартири полізло з усіх щілин, як таргани, відчувши відсутність господарів. Ну, нічого. Мені недовго тут варитися. Я ступнула до столу.
– Хочу божевільного кохання, – заявила я і усміхнулася.
Треба ж, зовсім недавно саме цей пунктик лякав мене найбільше. Життя без любові була легка і зрозуміла, все її цінності лежали на своїх поличках і не заважали життя текти, як тече. А що таке любов? Зсув, мнеться все на своєму шляху. За прикладом далеко ходити не треба – взяти хоча б каравели. Закохалася, влізла в кам’яні валянки і пішла. А куди і навіщо – їй уже не важливо, мозок у неї відключений, а його функції взяла на себе серце – дурне, Дригало, то завмирають, то скачуть галопом на місці. Вірніше, я думала так, поки знову не потрапила в сільпо Ромашка. Дивлячись на Любу, я зрозуміла, що любов – це спеціально придумана природою анестезія, коли розум відправляється в відключку, і ти готова прийняти когось з усіма його завороту. А прийнявши, вийти заміж і народити діточок, які на обличчя – точнісінько папаша, тільки без вусів і бороди. Життя наповнюється радісним спогляданням цих, нехай навіть далеких від досконалості личок, і в кров впорскується нова порція наркотику – материнська любов, і ти щаслива безмірно і нескінченно, як свята, дура чи дитина. А хіба не це головне? Хіба не про це ми з Маринкою мріяли, чекаючи випускного балу? Так що я правильно зрозуміла прощальну загадку Каравели: хочеш бути щасливою – люби і все. Ну, це для Маринки все, а мені, щоб не обламатися, потрібно ще дещо.
– Нехай у мого чоловіка буде грошей – курям не склювати, – загадала я вголос і, схаменувшись, що чарівний горіх може невірно зрозуміти прислів’я, квапливо додала. – Багато-багато грошей, стільки, що хоч в море викидай.
Ні, зрозумійте мене правильно: для мене гроші це не яхти, шампанське і хутра на голе тіло. Гроші – це в першу чергу стабільність і захищеність. Так-так, я пам’ятала, що саме цей пункт колись привів мене в Літталію. Але, чорт забирай, коли пришивають по кілька сотень гудзиків в день, стороною його не обійдеш. Та й навіщо горбатитися, якщо можна просто взяти. Ось я і візьму. Даремно чи що тітчин інститут ВО розробляв?
Отже, любов плюс матеріальна базис – дві складові сімейного щастя, а чого ще треба? Ну, хіба що уточнити деякі дрібниці.
– Нехай він теж мене любить за сімох. І буде красивим – ну, там фігура атлетична, зростання за метр дев’яносто, бажано, брюнет. Одягається нехай стильно – навіщо мені пентюх? І нехай компліменти говорить – чим частіше, тим краще. Ось, коротше, і все.
Я прибрала в сторонку перечницю з сільницею, і горіх покотився до краю, намагаючись зробити втеча з місця страти. Я перехопила молоток зручніше і – крак! – Опустила його на ВО. Десь далеко у всесвіті колесо долі зробило поворот, і моє життя безповоротно змінилася. Хоч з вигляду я і залишилася стояти посеред вбогої кухні з молотком для відбивання м’яса в руках, з якого сипалися на підлогу крихти горіхової шкаралупи.