У ошла якось матір на вулицю. Ллє дощ. Парасолька залишився вдома. Бреде вона по калюжах. Раптом назустріч їй алкаш, теж без парасольки. Кричить:

– Мамаша! Мамаша! Чого це вони всі під парасольками, як дикуни?!

З оседскій хлопчик їздив влітку відпочивати на Україну. Повернувся додому. Ми його запитали:

– Вивчив українську мову?

– Вивчив.

– Скажи що-небудь по-українськи.

– Наприклад, мерсі.

З оседскій хлопчик:

– З овочів я найбільше люблю пельмені …

У иносіл я якось сміттєвий бак. Замерз. Перекинув його метра за три до смітника. Хвилин через п’ятнадцять до нас з’явився двірник. Влаштував скандал. З’ясувалося, що він по сміттю легко встановлює мешканця і номер квартири. У будь-якій роботі є місце творчості.

– Н апечаталі розповідь?

– Надрукували.

– Гроші отримав?

– Отримав.

– Хороші?

– Хороші. Але мало.

Г ВМП та позивні КДБ:

“Батьківщина чує, батьківщина знає …”

До оли мій брат вирішив одружитися, його батько сказав нареченій:

– Кіра! Хочеш, щоб я тебе любив і поважав? У будинок мене не запрошуй. І сама до мене в гості не приходь.

Про ТЕЦ мого двоюрідного брата говорив:

– За Борю я відносно спокійний, лише коли його тримають у в’язниці!

Б рат запитав мене:

– Ти пишеш роман?

– Пишу, – відповів я.

– І я пишу, – сказав мій брат, – махнемо не дивлячись?

П роснулісь ми з братом у його знайомої. Напередодні дуже багато випили. Стан страхітливе.

Бачу, брате мій піднявся, вмився. Стоїть біля дзеркала, причісується.

Я кажу:

– Невже ти добре себе почуваєш?

– Я себе жахливо відчуваю.

– Але ти чепуриться!

– Я не чепуритися, – відповів мій брат. – Я зовсім не чепуритися. Я себе … муміфікуються.

Ж ена мого брата говорила:

– Боря в жахливому становищі. Обидва ви п’яниці. Але твоє становище краще. Ти можеш день пити. Три дні. Тиждень. Потім ти місяць не п’єш. Займаєшся справами, пишеш. У Борі все по-іншому. Він п’є щодня, і, крім того, у нього бувають запої.

Д іссідентскій указ: “З метою посилення нашої дисидентської пильності іменувати журнал

“Континент” – журналом “Контингент”! “

Х зрошуючи б почати свою п’єсу так. Ведучий вимовляє:

– Був ясний, теплий, сонячний …

Пауза.

– Передостанній день …

І нарешті, виразно:

– Помпеї!

А тмосфера, як в приймальні у дантиста.

Я хворів три дні, і це чудово відбилося на моєму здоров’ї.

У заводіяка побажав залишитися невідомим.

– До ак вас постригти?

– Мовчки.

“М ожно Чи носом прати олівцеві записи?”

У ипіл напередодні. Відчуття – неначе проковтнув заячу шапку з вухами.

У радянських газетах тільки друкарські помилки правдиві. “Гавнокомандующій”. “Більшовицька каторга” (замість “когорта”).

“Комуністи засуджують рішення партії” (замість – “обговорюють”). І так далі.

У Ахматової якось вийшла збірка. Міша Юпп зустрів її і каже:

– Нещодавно прочитав вашу книгу.

Потім додав:

– Багато що сподобалося.

Це “багато чого сподобалося” Ахматова, кажуть, згадувала до смерті.

М оя дружина говорить:

– Комплекси є у всіх. Ти не виняток. У тебе комплекс моєї неповноцінності.

До ак відомо, Лаврентію Берії поставляли на будинок миловидних старшокласниць. Потім його шофер вручав черговій жертві букет квітів. І відвозив її додому. Такою була встановлена ​​церемонія. Раптом одна з дівчат проявила норовистість. Вона стала вириватися, дряпатися. Коротше, встояла і не піддалася чарам міністра внутрішніх справ. Берія сказав їй:

– Можеш йти.

Борошно спустилася вниз по сходах. Шофер, не чекаючи такого повороту подій, вручив їй заготовлений букет. Дівиця, трохи заспокоївшись, звернулася до стоїть на балконі міністру:

– Ну от, Лаврентій Павлович! Ваш шофер виявився привітніше вас. Він подарував мені букет квітів.

Берія посміхнувся і мляво промовив:

– Ти помиляєшся. Це не букет. Це – вінок.

Х АРМС говорив:

– Телефон у мене простий – 32-08. Запам’ятовується легко: тридцять два зуби і вісім пальців.

Д їло було на лекції професора Макогоненко. Саша Фомушкін побачив, що Макогоненко приймає пігулку. Він глянув на професора з жалем і говорить:

– Георгій Пантелеймонович, а раптом вони не тануть? Раптом вони так і лежать на дні шлунка? Рік, два, три, а купка все росте, росте …

Професору стало погано.

Р асположілісь ми з Фомушкін на площі Мистецтв. Близько бронзового Пушкіна юрмилася група азіатів. Вони були в халатах, тюбетейках. Щось обговорювали, жестикулювали. Фомушкін глянув і каже:

– Приїдуть до себе на південь, знайомим хвалитися будуть: “Ілліча бачили!”

П Рішельє одного разу до Бродського з фокстерьершей Глашею. Він призначив мені побачення в 10.00. На порозі Йосип сказав:

– Ви з’явилися рівно до десяти, що нормально. А ось як примудрилася собачка не спізнитися?!

З Ідель ми якось утрьох – Рейн, Бродський і я. Рейн, між іншим, сказав:

– Точність – це велика сила. Педантично точністю славилися Зощенко, Блок, Заболоцький. При нашою єдиною зустрічі Заболоцький сказав мені: “Женя, знаєте, чим я переміг радянську владу? Я переміг її своєю точністю!”

Бродський перебив його:

– Це в тому сенсі, що просидів шістнадцять років від дзвінка до дзвінка?!

З Ідел у мене Веселов, колишній льотчик. Темпераментно розповідав про авіацію. Зокрема, він говорив:

– Літаки долають верхню хмарність … Ластівки потрапляють в сопла … Літаки падають … Гинуть люди … Ластівки потрапляють в сопла … Глухнуть мотори … Літаки розбиваються … Гинуть люди …

А навпроти сидів поет Євген Рейн.

– Літаки розбиваються, – продовжував Веселов, – гинуть люди …

– А ластівки що – виживають?! – Ображено вигукнув Рейн.

До ак-то пили ми з Іваном Федоровичем. Було багато горілки і портвейну. Іван Федорович вдячно збудився. І ласкаво запитав поета Рейну:

– Ви який, перепрошую, будете нації?

– Єврейської, – відповів Рейн, – а ви, пардон, якої нації будете?

Іван Федорович дружелюбно відповів:

– А я буду російської … єврейської нації.

Ж оню Рейн опинився в Москві. Оселився в чиїйсь окремій квартирі. Запросив молоду жінку в гості. Сказав:

– У мене є пляшка горілки і 400 гр. сервелат.

Жінка обіцяла зайти. Запитала адресу. Рейн продиктував і додав:

– Я тебе побачу з вікна.

Став схвильовано чекати. Молода жінка попрямувала до нього. Зустріла Сергія Вольфа. “Підемо, – каже йому, – зі мною. Біля Рейну є пляшка горілки і 400 гр. Сервелату”. Пішли. Рейн побачив їх у вікно. Страшно розсердився. Кинувся до столу. Випив пляшку спиртного. З’їв 400 гр. твердокопчених ковбас. Це він встиг зробити, поки гості їхали в ліфті.

У Ігоря Єфімова була вечірка. Зібралося 15 чоловік гостей. Несподівано в кімнату зайшла дочка Єфімових – семирічна Олена. Рейн сказав:

– Ось кого мені шкода, так це Оленку. Їй колись потрібно буде доглядати за п’ятнадцятьма могилами.

У дитячу редакцію зайшов поет Семен Ботвинник. Розповів, як він познайомився з невимогливою дамою. Розгнівався, що не скористався протизаплідним засобом.

Залишив першотравневі вірші. Фінал їх такий:

“… Адміралтейська голка

Сьогодні, діти, без чохла! … “

Як ви думаєте, це – підсвідомість?

Х рущев приймав літераторів у Кремлі. Він випив і став багатослівним. Зокрема, він сказав:

– Нещодавно було весілля в будинку товариша Полянського. Молодим подарували абстрактну картину. Я такого мистецтва не розумію …

Потім він сказав:

– Як уже говорилося, в будинку товариша Полянського була недавно весілля. Всі танцювали цей … як його? … Шейк. По-моєму, це жах … Нарешті він сказав:

– Як ви знаєте, товаришу Полянський нещодавно сина одружував. І на весілля з’явилися ці … як їх там? .. Барди. Співали щось абсолютно неможливе …

Тут піднялася Ольга Берггольц і голосно сказала:

– Микита Сергійович! Нам вже зрозуміло, що це весілля – найбільший джерело пізнання життя для вас!

П озвонілі мені якось з відділу критики “Зірки”. Причому сама завідувачка Дудко:

– Серьожа!

– Що ви не дзвоните?! Що ви не заходите?! Терміново пишіть для нас рецензію. З вашої гостротою. З вашої спостережливістю. З вашим блиском! Заходжу на наступний день в редакцію. Красива немолода жінка досить похмуро запитує:

– Що вам, власне, треба?

– Так ось рецензію написати …

– Ви, що, критик?

– Ні.

– Ви думаєте, рецензію може написати кожен?

Я здивувався і пішов додому.

Через три дні знову дзвонить:

– Серьожа! Що ж ви не з’являєтеся?

Заходжу до редакції. Похмурий питання:

– Що вам потрібно?

Все це повторювалося разів сім. Нарешті я відчув, що втрачаю розум. Зайшов у відділ прози до Титову. Питаю його: що все це значить?

– Коли ти заходиш? – Запитує він. – У які години?

– Вранці. Годині об одинадцятій.

– Ясно. А коли Дудко сама тобі дзвонить?

– Годині о другій. А що?

– Все зрозуміло. Ти є, коли вона з похмілля – похмура. А дзвонить тобі Дудко після обіду. Тобто вже будучи у формі. Ти спробуй зайди години в два.

Я зайшов в два.

– А! – Закричала Дудко. – Кого я бачу! Зараз же пишіть рецензію. З вашої спостережливістю! З вашої гостротою …

Після цього я років десять співпрацював у “Зірці”. Однак раніше двох не з’являвся.

У поета Шестінского була така строчка:

“Вона насупила свій вузенький лобок …”

У Спілці письменників обговорювали роман Єфімова “Видовища”. Все було дуже серйозно. Потім несподівано з’явився Ляленков і став усім заважати. Він був п’яний. Нарешті встав голова Вахтін і говорить:

– Ляленков, перестаньте хуліганити! Якщо не перестанете, я повинен буду вас видалити.

Ляленков у відповідь промимрив:

– Якщо я не перестану, то й сам піду.

У стретіл я якось поета Шклярінского в імпортній зимовій куртці на хутрі.

– Шикарна, – кажу, – куртка.

– Так, – каже Шклярінскій, – це мені Віктор Соснора подарував. А я йому

– Шістдесят рублів.

Ш клярінскій працював у відділі пропаганди Лениздат. І довелося йому якось організовувати виставку книжкової продукції. Виставка відкрилася. Є представник райкому і говорить:

– Що за неподобство?! Чому Ахматова на видному місці? Чому Кукушкін і Заводчиків в тіні?! Прибрати! Перемінити! ..

– Я так був обурений, – розповідав Шклярінскій, – до межі! Зайшов, розумієш, у вбиральню. І не виходив звідти до закриття.

П рогулівалісь якось раз Шклярінскій з Дворкіним. Розмовляли на всілякі теми. У тому числі і про жінок. Шклярінскій в романтичному дусі. А Дворкін – з характерною прямотою. Шклярінскій не витримав:

– Що це ти? Всі – трахкав, та трахкав! Хіба не можна виразитися більш пристойно?!

– Як?

– Допустимо: “Він з нею був”. Або: “Вони зійшлися …”

Прогулюються далі. Розмовляють. Шклярінскій запитує:

– До речі, що за стосунки у тебе з Ларисою М.?

– Я з нею був, – відповів Дворкін.

– У сенсі – трахкав?! – Перепитав Шклярінскій.

Е то сталося в Ленінградському Театральному інституті. Перед студентами

виступав знаменитий французький шансоньє Жільбер Беко. Нарешті виступ

закінчилося. Ведучий звернувся до студентів:

– Ставте питання.

Всі мовчать.

– Ставте питання артистові.

Мовчання.

І тоді знаходився в залі поет Єрьомін голосно крикнув:

– Келі ре тіль? (Котра година?)

Жільбер Беко подивився на годинник і ввічливо відповів:

– Половина шостого.

І не образився.

Г енріх Сапгір, людина дуже талановита, називав себе “поетом

майбутнього “. Лев Халіф подарував йому свою книгу. Зробив такий напис:

“Поетові майбутнього від поета справжнього!”

Роман Симонова: “Мертвими не народжуються”.

П одход до мене в Будинку творчості Олександр Бек:

– Я чув, ви придбали роман “Йосип і його брати” Томаса Манна?

– Так, – кажу, – проте сам ще не прочитав.

– Дайте спочатку мені. Я скоро їду.

Я дав. Потім підходить Горишін:

– Дайте Томаса Манна почитати. Я візьму у Бека, гаразд?

– Гаразд.

Потім підходить Раєвський. Потім Барт. І так далі. Роман повернувся місяця через три. Я став читати. Сторінки (після 9-й) були не разрезани.Трудная книга. Але хороша. Кажуть.

У Алерії Попов вигадав автошарж. Звучав він так:

“Жив-був Валера Попов. І була у Валери наречена – юна зелена гусениця. І вони кожен день гуляли по бульвару. А перехожі кричали їм услід:

– Яка чудова пара! Ах, Валера Попов і його наречена – юна зелена гусениця!

Минуло багато років. Одного разу Попов вийшов на вулицю без своєї нареченої – юної зеленої гусені. Перехожі запитали його:

– Де ж твоя наречена – юна зелена гусениця?

І тоді Валера відповів:

– Обридив! “

Г Убарі посперечався з Ар’євим:

– Антирадянський твір, – говорив він, – може бути талановитим. Але може виявитися і бездарним. Бездарне твір, якщо навіть воно антирадянське, все одно бездарне.

– Бездарне, але рідне, – зауважив Ар’єв.

П Рішельє до нас Ар’єв. Випив зайвого. Курив, гублячи попіл на штани. Мама сказала:

– Андрій, в тебе на ширінки попіл.

Ар’єв не розгубився:

– Де попіл, там і алмаз!

А рьев говорив:

– У нашу епоху капітан Лебядкін став би майором.

М оя дружина запитала Ар’єва:

– Андрій, я не зрозумію, ти куриш?

– Розумієш, – сказав Андрій, – я закурюю, тільки коли вип’ю. А випиваю я безперервно. Тому багато хто помилково думають, що я курю.

Сергій Довлатов